Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 413

«Дурень я, дурень! Чого чекав досі?» — подумав Микола, і, вибігши на ганок, обійшов ріг будинку тією самою стежечкою, що вела до чорного ганку. Він знав, що тут пройде Соня. На половині дороги стояли складені стоси дров, на них був сніг, від них падала тінь; через них і збоку від них, переплітаючись, падали тіні старих голих лип на сніг і на стежку. Стежка вела до амбара. Рублена стіна амбара і покрівля, вкрита снігом, наче вирізьблені з якогось коштовного каменя, блищали в місячному сяйві. В саду тріснуло дерево, і знову все зовсім затихло. Груди, здавалось, дихали не повітрям, а якоюсь вічно-молодою силою і радістю.

З дівочого ганку загупали ноги по східцях, скрипнуло дзвінко на останньому, на який було нанесено снігу, і голос старої дівиці сказав:

— Прямо, прямо ось по доріжці, панночко. Тільки не оглядатись!

— Я не боюсь, — відповів Сонин голос, і доріжкою, в напрям? до Миколи, завищали, засвистіли в тоненьких черевичках Сонині ніжки.

Соня йшла, закутавшись у шубку. Вона була вже за два; кроки, коли побачила його; вона побачила його теж не таким, яким вона знала і якого завжди трошки боялась. Він був у жіночому вбранні із скуйовдженим волоссям і зі щасливою й новою для Соні усмішкою. Соня швидко підбігла до нього.

«Зовсім інша і все та ж сама», — думав Микола, дивлячись на її обличчя, залите місячним сяйвом. Він узяв руки під шубку, що прикривала її голову, обійняв, пригорнув до себе і поцілував у губи, над якими були вуса і від яких пахло паленим корком. Соня в саму середину губ поцілувала його і, вийнявши маленькі руки, взяла його за обидві щоки.

— Соню!.. Nicolas!.. — тільки сказали вони. Вони підбігли до амбара й повернулись назад кожне зі свого ганку.

XII

Коли всі поїхали назад від Пелагії Данилівни, Наташа, яка завжди все бачила й помічала, влаштувала таке, розміщення, що Луїза Іванівна і вона сіли в сани з Діммлером, а Соня сіла з Миколою і дівчатами.

Микола, вже не їдучи наввипередки, рівною ступою повертав назад і все вглядався в цьому химерному місячному сяйві в Соню, відшукуючи при цьому все змінюючому сяйві з-під брів та вусів свою ту колишню і теперішню Соню, з якою він вирішив уже ніколи не розлучатися. Він вглядався, і коли впізнавав ту саму й іншу і згадував цей запах корка, змішаний з почуттям поцілунку, він повними грудьми вдихав у себе морозяне повітря і, дивлячись на землю, що відходила назад, та на блискуче небо, почував себе знову в чарівному царстві.

— Соню, тобі добре? — зрідка питав він.

— Добре, — відповідала Соня. — А тобі?

На середині дороги Микола дав потримати віжки кучерові, на хвилинку підбіг до Наташиних саней і став на крило.

— Наташо, — сказав він їй пошепки по-французькому, — знаєш, я вирішив щодо Соні.

— Ти їй сказав? — спитала Наташа, враз засяявши всім обличчям від радості.

— Ой, яка ти чудна з цими вусами і бровами, Наташо! Ти рада?

— Я така рада, така рада! Я вже сердилась на тебе. Я тобі не казала, але ти погано з нею поводився. Це таке серце, Nicolas, яка я рада! Я буваю гидка, але мені совісно було бути самій щасливою — без Соні, — продовжувала Наташа. — Тепер я така рада! Ну, біжи до неї.