Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 405

— Острів Мадагаскар, — промовила вона. — Ма-да-гас-кар, — повторила вона чітко кожен склад і, не відповідаючи на запитання m-me Schoss про те, що вона каже, вийшла з кімнати.

Петя, брат її, був теж нагорі: він зі своїм дядькою влаштовував фейерверк, який мав намір пустити вночі.

— Петя! Петька! — вигукнула вона до нього. — Вези мене вниз. — Петя підбіг до неї і підставив спину. Вона вискочила на нього, обхопила його шию руками, і він, підстрибуючи, побіг а інею. — Ні, не треба… острів Мадагаскар, — промовила вона і, зіскочивши з нього, пішла вниз.

Наче обійшовши своє царство, випробувавши свою владу і переконавшись, що всі покірні, але що, проте, скучно, Наташа пішла до зали, взяла гітару, сіла в темний куток за шафку і стала на басах перебирати струни, виграваючи фразу, яку вона запам'ятала з однієї опери, чутої в Петербурзі разом з князем Андрієм. Для сторонніх слухачів у неї на гітарі виходило щось без будь-якого смислу, а в її уяві з-за цих звуків воскресала ціла плетениця спогадів. Вона сиділа за шафкою, втупивши очі у смугу світла, що падала з буфетних дверей, слухала себе і згадувала. Вона поринула у спогади.

Соня пройшла в буфет з чаркою через залу. Наташа глянула на неї, на щілину в буфетних дверях, і їй здалося, що це вона згадує, що з буфетних дверей крізь щілину падало світло і що Соня пройшла з чаркою. «Та й це було точнісінько так само», — подумала Наташа.

— Соню, що це? — крикнула Наташа, перебираючи пальцями на товстій струні.

— Ой, ти тут! — здригнувшись, сказала Соня, підійшла і прислухалась. — Не знаю. Буря? — сказала вона непевно, боячись помилитися.

«Ну, ось зовсім так само вона здригнулася, зовсім так само підійшла і непевно усміхнулась тоді, коли це вже було, — подумала Наташа, — і зовсім так само… я подумала, що в ній чогось невистачає».

— Ні, це хор з Водоноса, чуєш? — І Наташа доспівала мотив хору, щоб нагадати Соні.

— Ти куди ходила? — спитала Наташа.

— Воду в чарці перемінити. Я зараз домалюю узор.

— Ти завжди зайнята, а я ось не вмію, — сказала Наташа. — А Миколенька де?

— Спить, здається.

— Соню, ти піди, розбуди його, — сказала Наташа. — Скажи, що я його кличу співати. — Вона посиділа, подумала про те, що це значить, що все це було, і, не розв'язавши цього питання і нітрохи не жалкуючи про те, знову своєю уявою перенеслася в той час, коли вона була з ним разом, і він закоханими очима дивився на неї.

«Ах, скоріше б він приїхав. Я так боюсь, що цього не буде? А головне: я старішаю, ось що! Уже не буде того, що тепер є в мені. А може, він сьогодні приїде, зараз приїде. Може, приїхав і сидить там у вітальні. Може, він вчора ще приїхав, і я забула». Вона встала, поклала гітару і пішла до вітальні. Усі домашні, вчителі, гувернантки і гості сиділи вже за чайним столом. Слуги стояли навколо столу, — а князя Андрія не було, і було те саме попереднє життя.