Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 401

О десятій годині за Наташею і Петею приїхали лінійка, дрожка і троє верхових, посланих розшукувати їх. Граф і графиня не знали, де вони, і дуже турбувалися, як сказав посланий.

Петю перенесли й поклали, як мертве тіло, в лінійку; Наташа з Миколою сіли на дрожку. Дядечко закутував Наташу і прощався з нею з цілком новою ніжністю. Він пішки провів їх до мосту, який треба було об'їхати вбрід, і сказав мисливцям з ліхтарями їхати вперед.

— Прощавай, небого дорога І — крикнув з темряви його голос, не той, який знала раніш Наташа, а той, який співав «Как со вечера пороша».

В селі, яке проїжджали, були червоні вогники й весело пахло димом.

— Який чудовий цей дядечко! — сказала Наташа, коли вони виїхали на битий шлях.

— Еге, — сказав Микола. — Тобі не холодно?

— Ні, мені чудесно, чудесно. Мені так гарно, — з подивом навіть сказала Наташа. Вони довго мовчали.

Ніч була темна і сира. Коней не видно було; тільки чутно було, як вони чалапають по невидній грязюці.

Що робилось у цій дитячій сприйнятливій душі, яка так жадібно ловила і засвоювала всі найрізноманітніші враження життя? Як усе це вкладалося в ній? Але вона була дуже щаслива. Уже під'їжджаючи до дому, раптом заспівала мотив пісні «Как со вечера пороша», мотив, який вона ловила цілу дорогу і, нарешті, спіймала.

— Спіймала? — сказав Микола.

— Ти про що думав тепер, Миколенька? — спитала Наташа. Вони любили про це питати одне одного.

— Я? — сказав Микола, згадуючи. — Бач, спочатку я думав, що Ругай, червоний пес, схожий на дядечка і що якби він був людиною, то він дядечка все держав би у себе, коли не за гонитву, то за лади, все держав би. Який він хороший, дядечко! Правда ж? Ну, а ти?

— Я? Стривай, стривай. Ага, я думала спочатку, що ось ми їдемо, і думаємо, що ми їдемо додому, а ми бозна-куди їдемо в цій темряві, і раптом приїдемо й побачимо, що ми не в Отрадному, а в чарівному царстві. А потім ще я думала… Ні, нічого більше.

— Знаю, певно про нього думала, — сказав Микола усміхаючись, як помітила Наташа по звучанню його голосу.

— Ні, — відповіла Наташа, хоч справді вона разом з тим думала і про князя Андрія, і про те, як би йому сподобався дядечко. — А ще я все повторюю, цілу дорогу повторюю: як Онисенька гарно походжала, гарно… — сказала Наташа, і Микола почув її дзвінкий, безпричинний, щасливий сміх.

— А знаєш, — раптом сказала вона, — я знаю, що ніколи вже я не буду така щаслива, спокійна, як тепер.

— От нісенітниця, дурниці, вигадки, — сказав Микола і подумав: «Яка чудесна ця моя Наташа! Другого такого друга в мене нема й не буде. Нащо їй виходити заміж? Усе з нею їздили б!»

«Ну й чудесний цей Микола!» — думала Наташа.

— А! ще світло у вітальні, — сказала вона, показуючи на вікна будинку, що красиво блищали в мокрій, оксамитній темряві ночі.