Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 29

— Так, ma chère, — сказав старий граф, звертаючись до гості й показуючи на свого Миколу. — Ось його друга Бориса підвищено в офіцери, і він з дружби не хоче відставати від нього; кидає і університет, і мене, старого: йде на військову службу, ma chère. А вже йому місце в архіві було готове, і все. От же дружба? — сказав граф запитально.

— Так, адже війну, кажуть, оголошено, — промовила гостя.

— Давно говорять, — сказав граф. — Знову поговорять, поговорять, та так і залишать. Ma chère, от же дружба І — повторив він. — Він іде в гусари.

Гостя, не знаючи, що сказати, похитала головою.

— Зовсім не з дружби, — відповів Микола, спалахнувши і вимовляючись, неначе від ганебного наклепу на нього. — Зовсім не дружба, а просто почуваю покликання до військової служби.

Він оглянувся на кузину й на гостю-панночку: обидві дивилися на нього із схвальною усмішкою.

— Сьогодні обідає в нас Шуберт, полковник Павлоградського гусарського полку. Він був у відпустці тут, і бере його з собою. Що ж робити? — сказав граф, знизуючи плечима й говорячи жартівливо про справу, яка, видно, завдала йому багато горя.

— Я вже казав вам, татку, — промовив син, — що коли вам не хочеться мене відпустити, я залишусь. Але я знаю, що ні до чого не здатний, крім військової служби; я не дипломат, не чиновник, не вмію приховувати того, що почуваю, — казав він, усе поглядаючи з кокетством красивої молодості на Соню та на гостю-панночку.

Кішечка, впиваючись у нього очима, здавалася готовою кожної секунди почати гру і виявити всю свою кішачу натуру.

— Ну, ну, добре! — сказав старий граф, — усе гарячиться… Все Бонапарте всім голови запаморочив; усі думають, як це він з поручиків потрапив у імператори. Що ж, дай боже, — додав він, не помічаючи глузливої усмішки гості.

Дорослі заговорили про Бонапарте. Жюлі, дочка Карагіної, звернулася до молодого Ростова:

— Який жаль, що вас не було в четвер у Архарових. Мені нудно було без вас, — сказала вона, ніжно усміхаючись до нього.

Потішений молодик з кокетливою усмішкою молодості ближче присів до неї і зайшов з усміхненою Жюлі в окрему розмову, зовсім не помічаючи того, що ця його мимовільна усмішка ножем ревнощів різала серце Соні, яка червоніла і вдавано усміхалася. В середині розмови він оглянувся на неї. Соня з пристрасною злістю глянула на нього і, ледве стримуючи на очах сльози, а на губах вдавану усмішку, встала і вийшла з кімнати. Вся Миколова жвавість зникла. Він дочекався першої паузи в розмові і з розстроєним обличчям вийшов з кімнати розшукувати Соню.