Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 123
Лев Толстой
— Ад'ютанте! Пане ад'ютант!.. Ради бога… захистіть… Що ж це буде?.. Я лікарська дружина сьомого єгерського… не пускають; ми відстали, своїх загубили…
— На гамуз зіб'ю, завертай! — кричав розлючений офіцер на солдата, — завертай назад із шлюхою своєю.
— Пане ад'ютант, захистіть! Що ж це таке? — кричала лікарша.
— Звольте пропустити цю повозку. Хіба ви не бачите, що це жінка? — сказав князь Андрій, під'їжджаючи до офіцера.
Офіцер глянув на нього і, не відповідаючи, повернувся знову до солдата: — Я тебе об'їду… Назад!
— Пропустіть, я вам кажу, — знову сказав, підбираючи губи, князь Андрій.
— А ти хто такий? — раптом з п'яною люттю звернувся до нього офіцер. — Ти хто такий? Ти (він особливо напирав на
Цей вислів, видно, сподобався офіцерові.
— Гарно відрізав ад'ютантикові, — почувся голос ззаду.
Князь Андрій бачив, що офіцер був у тому п'яному припадку безпричинної люті, в якому люди не пам'ятають, що говорять. Він бачив, що його заступництво за лікарську дружину в халабудці сповнене того, чого він боявся більш за все на світі, того, що називається ridicule але інстинкт його говорив інше. Не встиг офіцер доказати останніх слів, як князь Андрій із спотвореним од люті обличчям під'їхав до нього і підняв нагайку:
— Звольте про-пу-сти-ти!
Офіцер махнув рукою і квапливо від'їхав геть.
— Усе через цих, через штабних, безладдя все, — пробурчав він. — Робіть же, як знаєте.
Князь Андрій квапливо, не зводячи очей, від'їхав од лікарської дружини, яка називала його рятівником, і, з огидою згадуючи найменші подробиці цієї принизливої сцени, помчав далі до того села, де, як йому сказали, перебував головнокомандуючий.
В'їхавши в село, він зліз з коня і пішов до першого будинку з наміром відпочити хоч яку хвилину, з'їсти що-небудь і привести в порядок усі ті образливі думки, що мучили його. «Це юрма мерзотників, а не військо», — подумав він, підходячи до вікна першого будинку, коли знайомий йому голос назвав його на ім'я.
Він оглянувся. З маленького вікна виставлялося вродливе обличчя Несвицького. Несвицький, пережовуючи щось соковитим ротом і махаючи руками, кликав його до себе.
— Волконський, Волконський! Не чуєш, чи що? Йди скоріше, — гукав він.
Увійшовши в будинок, князь Андрій побачив Несвицького і ще одного ад'ютанта, які перекушували чимсь. Вони квапливо звернулися до Волконського з запитанням, чи не знає він чого нового. На їхніх таких знайомих йому обличчях князь Андрій прочитав вираз тривоги і неспокою. Вираз цей особливо помітний був на завжди усміхненому обличчі Несвицького.
