Читать «Відчинено двері до Малої Європи» онлайн - страница 2

– Але ж моя віза закінчується раніше, ніж конференція. Тому мені необхідна інша.

– Поки не закінчиться стара віза, не можемо видати нової.

– А чому не можна анулювати стару візу і видати нову на підставі запрошення?

– А дійсно можна, – моя пропозиція зацікавила даму з облущеними нігтями, вона знову притягнула до себе мою анкету і пішла кудись, на територію, заховану за гіпсокартонною перегородкою та віконечком на незручній висоті. Напевно, десь там і зберігаються дипломатичні таємниці.

– Ми можемо анулювати вам візу, – тут вона зробила паузу, в ході якої звичним швидким рухом поставила у моєму паспорті штамп «Анульовано». Відчувалося, що нарешті її робочий день увійшов у звичне русло, коли не потрібно відповідати на якісь дурнуваті запитання, щось з’ясовувати у начальства, яке, можливо, теж не в гуморі, зайвий раз думати про зіпсований манікюр і кран на кухні, який зараз, можливо, протікає і затоплює сусідів знизу. Коли цілий день невтомно ставиш штампи і складаєш папери до папочок із відповідними написами, про все це думати ніколи, і так воно якось веселіше. На питання: «Куди їдете?» чується стандартна відповідь: «На закупи». І все зрозуміло. Немає депортації – є віза, є депортація – теж є віза, тільки не відразу або за невеличку неофіційну винагороду (інформація неперевірена). Робота проста, і ніякого ризику. А тут якісь конференції, запрошення, одна віза, інша віза, абсолютно зайвий стрес. – Тоді ви зможете перебувати на території країни, – повторила пані за бюрком, – тринадцять днів.

– Але ж мені потрібно двадцять три, тринадцять у мене і так є. Точніше, було, – зітхнула я, – там у запрошенні все написано. Як я зможу написати статтю про конференцію, коли не буду там до завершення? А раптом у кінці хтось помре, а я не буду про це знати?

– Це ваші проблеми. А ми, до речі, не можемо поставити вам нової візи, – сказала вона, зазирнувши у мої папери, і віддала мені паспорт з анульованою візою, запрошення, анкету і дві фотографії три на чотири.

– Чому не можете?

– Бо у вас немає реєстраційного номера. Без нього ні анулювати, ні поставити візу ми не можемо.

– Але ж ви вже анулювали.

– Анулювала, але поставити не можу. Вийдіть на вулицю, зареєструйтеся і приходьте знову. Тоді буде вам нова віза. Така сама, як була (у словах «сама» і «була» вона ставила наголос на другому складі з кінця, мабуть, знову перейшла на свою піджин-польську).

– А чому анулювати візу поза чергою можна, а поставити – ні?

– Ви самі просили анулювати вашу візу, тепер ідіть на вулицю і ставайте в чергу. Якщо пощастить, за день зареєструєтеся. А можете ще сьогодні зайняти на завтра. До речі, – у голосі дами знову прозвучало щось віддалено схоже на співчуття, – у вас тут, я бачу, шенгенська віза відкрита. То, може, заїдьте в Берлін та й поставте собі там польську.

– А що, ближче ніяк не вдасться?

– Пробуйте, може, і вдасться, – в її голос повернулася попередня загрозлива інтонація.

Я спантеличено вийшла з приміщення консульства й оглянула величезний натовп на протилежному боці вулиці. У всіх, чи майже всіх, консульствах чергу чомусь вишиковують на протилежному боці вулиці, і люди перебігають між машинами, щоб встигнути зайти у проміжку поміж двома кивками голови суворого охоронця з автоматом – перший кивок у комбінації зі стриманою, але поблажливою посмішкою на обличчі означає дозвіл заходити, а другий, суворий, майже без посмішки – це знак, що заходити більше не можна, треба чекати. Ті, хто не зрозуміє цієї ледь помітної міміки, можуть напоротися на малоприємний, зате недвозначний стусан автомата поміж ребра.