Читать «Відчинено двері до Малої Європи» онлайн - страница 5

Пояснення ситуації виявилися значно складнішими, ніж могло би здаватися, адже я не знала відповіді майже на жодне із питань, що виникали у радника з питань євро-інтеграційної співпраці. Його обізнаність із діяльністю жіночок у віконечках також виглядала досить обмеженою. Він визнав, що наявне у мене запрошення дає мені право на візу, більше того, організатори конференції виявилися його знайомими, і йому стало зовсім незручно. Тож радник особисто поніс мій паспорт до будиночка на сусідній вулиці, але замість того, аби нахилятися під принизливим сімдесятиградусним кутом, зайшов до кулуарів, де, мабуть, сидів таємничий черговий консул, прізвище якого працівники, що підходили до телефону, відмовлялися називати навіть пресі. Чи особливо пресі, невідомо. І це було добре, що радникові не довелося схилятися до тітоньки у віконечку, адже моє бажання повернути свій лептоп і так уже створило надто багато незручностей оточуючим. Тільки це бажання мотивувало боротися далі, бо на конференцію мені перехотілося вже давно.

За кілька хвилин радник повернувся і повідомив, що після обіду я можу забрати свій паспорт із візою, яка дасть мені право перебувати на території Малої Європи дев’яносто днів протягом наступних півроку. Я розчулилася, подякувала і зі спокійним серцем пішла на каву.

Частина 1 1\5

Вона співала пронизливо. Не те щоб гарно чи надто вже професійно, але вкладала у цей спів усе, що могла, чи все, що мала, ніби співала востаннє, і таки примушувала звернути на себе увагу. Її супровід, джазова капела з якогось Слупська, напевно схожого на наші Броди, про які важко сказати ще щось цікаве окрім факту, що саме там народився Йозеф Рот. Не знаю, хто народився у Слупську окрім молодого польського прозаїка Даніеля Одії. Хоча я навіть у тому, що й він там народився, не переконана до кінця, можливо, там народилися лише двоє моїх сусідів із якогось безнадійно повільного польського потяга, до якого я сіла у Кракові і відразу ж ніби назавжди прилипла спітнілою майкою до розпеченого вагонного сидіння. Вони були молоді, але вже безнадійно розмірені і неквапливі. І навіть якби вони не сказали, що живуть у Слупську, це можна було б зрозуміти з надмірної ретельності, з якою були запаковані їхні канапки, які вони чемно з’їли о правильній годині, хоча я сумніваюся, що їм дуже цього хотілося у таку спеку, з тої уважності, з якою вони вираховували спершу хвилини, а потім десятки хвилин спізнення нашого поїзда, тої неймовірної, як на мене, обізнаності у подробицях правил залізничного руху, стривоженості тим, через який потяг ми знову стоїмо, чи так буває часто, а якщо буває, то з яких причин. Усі ці розмови, старанно випрасувані штани і навіть футболки з акуратним кантиком на короткому рукаві, ці кросівки і шкарпетки попри тридцятиградусну спеку, ці кросворди у кольорових журналах і якась передчасна приреченість у поглядах одне на одного. Хоча, можливо, останнє слід пояснювати спекою, а не місцем проживання. Все одно, було у всьому цьому щось слупське, чи, якщо хочете, бродівське (стрийське, сокальське, червоноградське, житомирське), принаймні, наскільки я можу собі це уявити.