Читать «Відверто про Клавдію» онлайн - страница 162
Дэниел Киз
— Вони вбивці й без вагань виб’ють тобі мізки. Тож ти нізащо не повинна розповідати комусь те, що знаєш.
Коли вона пошкандибала на кухню, її горло сильно розболілося. Клавдія знала, що скоро знову втратить голос. Чому вона завжди втрачає голос? Увімкнула радіо на кухні, питаючи себе, чи почує щось про вбивства. Жодних повідомлень про Маккена, його матір чи Кріссі.
Цілу неділю вона просиділа вдома й до настання ночі дуже охрипла. Боббі казав, що це полегшення — не чути її пліткування.
Клавдія наплакалася й заснула, і кошмар наснився знов… У ньому безплотний дух Мікі намагався вхопити її й притягнути до себе… а Кріссі та стара місіс Маккен тягли до неї руки… благаючи не вбивати їх… благаючи помолитися за них.
Потім Клавдія почала вживати більше пігулок, щоб допомогти собі заснути… і ночі непомітно перетікали в дні… Аж у четвер по обіді — на день Валентина — вона почула цю новину по радіо.
Клавдія саме чистила зуби, коли диктор згадав про вбивства Мікі Маккена, його матері й Крістін Гердман на Онґаро-драйв 4187.
Вона слухала й розглядала своє обличчя в дзеркалі ванної. Рот, повний зубної пасти, відкрився, і жінка дивилася на себе, слухаючи опис того, як знайшли тіла.
Заплющила очі, проковтнула пасту й спробувала покликати Боббі…
Але на той час її голос остаточно зник, до того ж вона не пригадувала, що саме хотіла йому сказати.
Ми сиділи одне навпроти одного в посутенілій кімнаті, і я був зворушений страшною трагедією, у якій зіграла роль психічно хвора Клавдія — не з власної провини. Жахливо було усвідомлювати, що якби вона пригадала й розповіла комусь правду раніше, померли б лише Карен Додрілл і Джойс Вермілліон, а інших восьми жертв «22 калібру» могли не вбити.
Клавдія дивилася на мене затуманеними очима.
— Я щойно збагнула, що так і не зробила того, за чим насамперед приходила. Я була така розгублена, така налякана, що й забула. Може, тому їхні душі не знаходили спокою та мучили мене ці останні шість років — бо я поховала спогади про них у себе в голові, не прочитавши над ними молитви. Я маю це зробити зараз. Допоможете мені?
Я знав, про що вона каже. Уже не стримуючи сліз, Клавдія підвелася з крісла. Я став поряд. Жінка подала мені руку, і я її взяв, схилив голову й приєднався до неї, коли вона нарешті дотримала обіцянки й помолилася за безсмертні душі Кріссі… і Матінки… і Мікі Маккена…
Епілог
Якби це був роман, то на цьому розповідь і закінчилась би. Та оскільки це правдива історія реальних людей, читачеві може бути цікаво дізнатися, що з ними сталося.
Я знаю, що сталося з деякими, але не всіма героями цієї книжки. Інші були недоступні — або тому, що перебували у в’язниці, або тому, що зникли, або просто не захотіли говорити зі мною. Станом на час завершення цієї книжки ось що я дізнався про зміни в житті декого з них:
