Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 8

З 1926 року назва Пішпек збереглася тільки за залізничною станцією. Саме місто, що стало столицею Радянської Киргизії, було назване славним іменем Фрунзе.

Тут, у Пішпеку, народився і жив Михайло Васильович Фрунзе. На Фрунзенській вулиці ми бачили невеличкий будиночок його батька — військового фельдшера. Тепер у ньому музей, присвячений революційній і державній діяльності Михайла Васильовича Фрунзе.

Місто вже змінювало своє обличчя. Починалося нове будівництво: прокладали шосейну дорогу в Токмак, споруджували корпуси консервного заводу, закінчували першу чергу водопроводу. Ми бачили щойно побудовані друкарню, школи, їдальні, лікарню, готель, шкіряний і ливарний заводи, невелику суконну фабрику.

Але не так-то легко змінити те, що існувало століттями.

— Завтра підемо купувати продукти, — кажу я товаришам.

Ранком вирушаємо на старий базар. Перше, що нам впадає в очі, — страшенна антисанітарія в усьому. Над ніколи не митими лотками, на яких лежали купи коржиків, вареної баранини, сиру і фруктів, літають рої мух. Такі самі рої кружляють над шкурками кавунів і динь, над купами покидьків, що лежать біля продуктових рундуків. Поруч — лави вуличних цирульників і розкладні, наскрізь просалені столики похідних харчевень, біля яких стоять кашкарлики — вихідці з Кашгарії, південної частини китайської провінції Сіньцзян.

— Є шурпа! Шурпа! — кричать вони, закликаючи відвідувачів. — Мянтоу! Плов! Каурдак! Локшина!

Тут у всьому відчувається близькість Китаю. Ось вивіски: «Китайська пральня», «Китайський квас», «Китайська їдальня»… За столиком з галантереєю чорноволосі жовтолиці продавці протяжно виводять:

— Грие-бие-нці! Ми-и-ло! Шпи-и-ліки!

Навпроти базару брудний заїзд. Поруч арик, у якому люди вмиваються, перуть білизну, беруть воду для кухонь. Тут же біля арика стоїть чайхана.

Багмут уже встиг влаштуватися в ній просто на очеретяних циновках і махає нам рукою:

— Швидше сюди Лазієва з кіноапаратом! Цікавий матеріал для зйомки.

Широкий дерев'яний поміст чайхани поставили над самим ариком. Тільки тут можна врятуватися від виснажливої липневої спеки. Внизу, під помостом, дзюрчить холоднуватий арик, зверху великий навіс, який захищає від сонця; з обох боків чайхани — широкі крони тінистих дерев.

Ми підходимо. Багмут повідомляє, що зараз тут почнеться бій баранів.

Біля стовпчика, спеціально для цього забитого, прив'язаний великий кочкор — баран для бою. Він лежить, підігнувши під себе ноги, і поволі, ліниво поскубує м'якими губами стеблинки конюшини з кинутого поруч снопа, його могутні, відкинуті назад роги закручені спіраллю.

Лазієв налагоджує кіноапарат. Чайханщик з квіткою троянди, що кокетливо виглядає з-під вишитої шовком тюбетейки, приносить на підносі чайник, піали, рум'яні коржики, гарячі пиріжки з м'ясом і великі грона винограду. Він з неприхованою цікавістю дивиться на кіноапарат.

— Кочкор на кіно знімать хочеш? Зараз пошлемо хлопчик, нехай другий кочкор сюди тягне.

Через півгодини товстий узбек у чорному, підперезаному жовтою хусткою халаті приганяє до чайхани свого круторогого бійця. Збираються любителі баранячих боїв. Вони вже знають місце змагання і сідають, схрестивши ноги, у коло просто на землі.