Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 144

Піднімається вітер, починається буран. Але хіба мало переборювали ми їх на своєму шляху!

Ось уже позаду залишився Терскей-Алатау — останній хребет, що відділяє нас від Іссик-Кулю. Ми спускаємося в широку долину, на схилах якої стоять припорошені снігом високі, крислаті ялини. Коні, відчувши кінець тяжкому для них походові і близькість рідних місць, ідуть швидше.

Гори знижуються. Ще година їзди, і перед нами голубі простори озера Іссик-Куль. З'являється колісний шлях, перші зустрічні брички, перші будинки.

Ми ставимо коней у теплі криті стайні, і я йду до телефону — треба повідомити в Каракол, що все благополучно, і попросити прислати за нами машини.

Розділ VII

ВИПАДОК НА ХАН-ТЕНГРІ

ТРИВОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

Наступного, 1936 року я знову був на Тянь-Шані. З групою альпіністів-прикордонників я знаходився біля: північних схилів Терскей-Алатау в урочищі Кок-Джайляу. Ми тренувалися перед виїздом в глиб центрального Тянь-Шаню.

Була вже осінь. Дванадцятого вересня до нас приїхав з Фрунзе капітан прикордонних військ. Він передав мені конверт.

— Візьміть, це вас стосується.

У конверті була радіограма Казахстанського прикордонного управління. У ній, крім підпису, було всього дев'ять слів:

«Є дані, що група Абалакових чи Погребецького зазнає біди».

З нами все благополучно. Значить, погано з групою Абалакових. Від капітана ми дізнаємося тільки, що група братів Абалакових вирушила до Хан-Тенгрі. Більше він нічого не знає.

Це була дуже сильна спортивна команда, до якої входили прославлені своїми сміливими сходженнями московські альпіністи Віталій і Євген Абалакови, Леонід Гутман, Михайло Дадіомов і відомий швейцарець Лоренц Саладін.

— Коли вийшла команда в гори? — цікавимося ми. — Коли вона повинна була повернутися?

— Не знаю, — відповідає капітан. — Мені нічого не відомо.

Ще раз пробігаю очима. радіограму. Вона надто лаконічна, щоб дати орієнтири для розшуків. Ніяких інших відомостей про команду, що зазнає біди, у нас немає. Але тривожний сигнал зобов'язує нас діяти. Радянські альпіністи не можуть залишати товаришів у біді.

Швидко споряджаємо рятувальну команду і, захопивши з собою сідла і похідну радіостанцію, виїжджаємо автомашиною за Каракол; у селище Бозщук, звідки починається в'ючна стежка на південь, у гори. Туди ж женуть наших верхових коней. Додаткові відомості, якщо вони надійдуть, будуть надіслані нам навздогін нарочним.

«Де може бути тепер група Абалакових?» обдумую я. Вона пішла до Хан-Тенгрі. Звідти альпіністи можуть повертатися одним з двох шляхів: або з верхів'їв Інильчека через перевал Тюз, або з пониззя Інильчека по ущелині Сариджасу і долині Оттук до Каракола. Щоб не розминутися з групою, треба йти обома шляхами. Через Оттук вирушає загін під командою офіцера-прикордонника Рижка, а я з рештою складу виходжу до перевалу Тюз.