Читать «Борці за правду» онлайн - страница 69

Адриан Феофанович Кащенко

— Не згадуй, Марино, того, що було. Воно минулося й не вернеться. Все, що ти робила, було з моєї згоди і за ради щастя України. Душа ж твоя лишилася чистішою за сльозину. Вона, твоя душа, мені потрібна, шоб з'єднати її з моєю.

— Душа, ти кажеш, чиста?.. Ти ще не відаєш. Душа моя чорна, як паща пекла. Я душогубка. Я отруїла Іслама Гірея За його зраду Україні.

Марина говорила це пригнічено, жахливо, Богунові ж відразу стало чогось дуже весело.

— Невже правда, Мариночко? Ну й завзята ж ти… Але мене цим не налякаєш.

Він обняв її за стан і, пригортаючи до себе, казав далі жартовливо:

— Я не боюся отрути, Мариночко!.. Мені ти не даси її, бо ти мене кохаєш. Ну, глянь же на мене, мов сонечко… Усміхнись скоріше… Куди ховаєш од мене свої очиці ясні?..

Він горнув молоду жінку до себе й зазирав їй в очі. Тепло його тіла доходило Марині до серця й сили кидали її…

— А все таки, Іване, обміркуй — почала вона нерішуче.

— Мовчи, мовчи!… - Затулив він їй рота. — Я здобув теба мечем у бойовищі з Хамамбетом мурзою. Ти моя бранка і повинна коритися моїй волі. А воля моя у тому, щоб ти була моєю дружиною.

Сили більше не було… Марина схилилась на могучі груди свого милого.

— Скорюся, мій любий!.. Мій бажаний!..

ХХІV

Після шлюбу молоді поїхали до Винниці, бо Богунів Винницький полк знову стояв у своєму місті. Проживши там тільки один тиждень, Богун налагодився оглянути землі свого полку, щоб дати їм лад і в ту подоріж взяв із собою й дружину.

Багато міст та сел по Винницькому полку траплялося поруйнованих та попалених. Багато людей покинули свої оселі та подалися за Дніпро на Слобідську Україну, а слідом за ними збиралися туди ж і інші. Натрапивши на такі села, полковник умовляв селян не покидати политу сльозами й кров'ю предківщину і не йти в чужі краї, а тим з селян, у кого були поруйновані оселі, він давав гроші на нове господарство.

З міст, що лишилися цілими та в достатку, полковник збирав податки і передавав гроші тим, хто лишився без нічого; на ті ж землі, що були зовсім покинуті, він переселяв з міст таких, у кого зовсім землі не було, і таким чином знову залюднював спустошену країну.

Марина була без краю щаслива оглядати свою рідну країну, розпитувати людей про їхнє лихо і давати їм поміч і захопилася працею свого чоловіка, навіть, більше за нього самого.

Проїздивши по Поділлю все літо і вертаючись уже до Винниці, молоді заїхали на свої предківські маєтки, одібрані колись панами.

Марина ще з далеку впізнала надбережні кручі річки Бугу, що біля них жила малою і по тих кручах знайшла, де стояла оселя батьків. Від тієї оселі лишився тільки смітник та купа цегли, все ж останнє було зруйноване й попалене. Проте, які дорогі були ті руїни для Марини!

Вона ходила понавколо них, придивляючись до землі, що по ній колись бігала маленькими ногами. Всякий горбочок землі або ямка викликали у душі молодоі жінки цілу хмару далеких згадок, переносючи її у щасливі залиті соняшним промінням, дитячі роки з ласкою матері й батька.

Нарешті Марина побачила й живого свідка свого дитинства — то був сад. Він жив і зеленів ще й тецер, тільки порідшав, постарів, заріс лободою й дивився на Божий світ, як старий дід, покинутий своїми дітьми без догляду.