Читать «Борці за правду» онлайн - страница 53

Ридван виїхав за ворота міста і покотився степом. Молода жінка упивалася свіжим повітрям, любуючи на зелений килим з степової трави, що вкривав невисокі розлогі кряжї, схожі до кряжів її рідного Поділля. Через годину на півночі виникла зпід гори широка долина річки Альми, помережана садами, виноградниками й тютюнищами і підперезана двома довгими рядами високих, струнких тополів.

Марина знала, що під цими тополями слався шлях до Перекопу й на Вкраїну, і полинула думками далеко по шляху на північ, у край веселий, на тихі води та під ясні зорі рідної України.

— Чи не час нам повертати назад? — спитав, обернувшись до Марини, євнух.

Зачарована далеким краєвидом і замислена згадками про рідний край, Марина здригнулася з несподіванки, і погляд її впав на великі натовпи людей, що були трохи осторонь од шляху. Люди були у сіряках, але обдерті, ноги ж їхні були босі й заюшені кров'ю. Сотні змарнілих, замордованих дівчат сиділи під тополями окремо од чоловіків, пригортаючись одна до одної і з нудьгою похиливши свої голови. Понавколо натовпів стояли й їздили татарські вершники з довгими батогами.

Скрик вибився з грудей молодої жінки… Вона зразу розпізнала, що то були за люди, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала… То були бранці — невольники з України.

— Як? — скрикнула Марина, — бранці з України?

— З України! — одповів їй євнух, не гадаючи, що тим робить ханову велику прикрість. — Це ще тільки передня валка. Кажуть, що їх, як сарани женуть!

— Не може бути! Це ж наші спільники!

— Гяури хіба можуть бути спільциками правовірних? — говорив необачний євнух, задивляючись разом з тим на гнівну красу ханської жінки. — Гяури тільки істнують на те, щоб працювати на нас, правовірних.

— Привертай коней у праву руку, до дівчат! — сказала Марина.

— На що ж до них? — схаменувся євнух. — Тобі не годиться ні з ким стороннім розмовляти!

— Я буду з ними розмовляти! — власно сказала Марина. — Привертай!.. А як ні, то я злізу з ридвана і піду до них пішки!

— Зглянься на Бога! — злякано скрикнув євнух. — Ти схотіла, щоб мені одрубали голову?

— Підвертай! — вже з серцем скрикиула Марина.

Євнух штовхнув візника, щоб той підвернув ридвана до бранців, а сам обернувся до Марини й сказав нишком:

— Тільки гляди не хвались старшому євнухові, або ханові, бо буде і мені й тобі лихо.

Марина не слухала його, бо вся уп'ялася очима у бранців. Ридван спинився біля купи дівчат.

— Звідкіля ви, дівчаточки? — спитала Марина.

Дівчата здивовано поглядали одна на одну: татарка заговорила до них по українському.

— Не дивуйте на мене, сестрички… Я така ж бранка, як і ви… Скажіть, звідкіля ви.

— З Бугу річки! Зпід Ладижина! — почулися голоси.

— Боже Милосердний! — скрикнула Марина з жахом. — Землячки ж ви мої рідні! Як же вас побрато у неволю, коли у гетьмана з ханом спілка?