Читать «Борці за правду» онлайн - страница 26

Гетьман зібрав всіх полковників на нараду, і коли Нечай з Богуном рішуче стали за повну незалежність всієї України і більшість полковників до них прилучнлося, то розлютований хан, довідавшись про це, погрожував Хмельницькому стати на бік короля як що він не погодиться на королівських умовах. Таким чином гетьман був змушений згодитись на обмежену волю і до того не всієї Украіни, без згоди на те своїх наближчих прибічників і без відома козацтва.

Через кілька день вороги й спільники розійшлися трьома сторонами: поляки з королем пішли шляхом на Львів, Хмельницький на Київ, а хан з ордою через Поділля до Криму.

Жваво й весело верталося козацтво до своїх хат. Попереду війська кобзарі грали та у бубни били, а позаду козаченьки пісні молодецькі виспівували, волю прославляли… Радо привітали побідників по містах та селах люди, а попи, під праздникове голосіння дзвонів виходили козакам назустріч з корогвами, військо святою водою покропляли та воздавали хвалу живим, а тим, що поклали свої голови за волю рідної країни, вічну пам'ять співали…

ІХ

Рано сьогодня прокинувся Бахчисарай, а ще раніше ханський палац.

Вчора до Бахчисараю прибігли вістники з тим, що хан, переможець польського короля, випередивши своє військо, повертається сьогодня до дому. Мов шалені, бігали сьогодня зранку по гарему євнухи, причепуряючи ханським жінкам праздникове вбрання. Голосніше сьогодня, ніж звичайно, вигукували по мінаретах мули, чепурніше мели невольники ханський двір, а старший євнух власноручно витрушував подушки з ханської софи.

Звістка про рішучу перемогу козаків та татарів над поляками і про визволення України досягла вже до Марини і болюче відбилася в її серці. Зараз дівчина мовчки одягала на себе нове вбрання, а сльози мимоволі покропляли те вбрання пекучою росою.

— Про що ж ти, доню? — упадливо спиталася Астара, допомагаючи Марині вбиратися. — Тепер те, чого ти бажала, здійснилося: твоя Україна вільна.

— Я з радощів, Астарочко! — не признавалася дівчина. — Тепер до рідного Бугу повертаються з походу козаки. Іх вітають… грають троїсті музики… Дівчата перестрівають своїх милих… починається кохання… весілля… співи… танці…

Марина не договорила і, впавши головою до подушки, почала ридати, як дитина.

— Чого ж ти, чого, Мариночко? Чого ж ще бажати? У твоїй країні щастя й радість!

— А я… а я, Астаро? Мене немає там! Я тут у неволі, у чужій стороні. Я повинна зріктися завтра своєї святої віри, побусурманитись, стати жінкою хана і навіки відцуратися рідної України… І його зріктися, Астарочко!… Його… мрії своєї! Пожалій же мене хоч ти, Астарочко! Немає на світі моєї неньки… І щастя її, що не діждала вона цього нещасливого дня, коли дитина її, що вона вигодувала своїм молоком, що колихала у колисці, приспівуючи пісень, і хрестила на святий сон, зречеться того святого хреста й побусурманиться.

Астара голубила Марину, як рідна мати, і втішала, як тільки вміла.