Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 9

Лікарі, мабуть, подумали, що мене хтось катував, я намагалася їм пояснити щось, але від больового шоку і знеболювального наркотику свідомість відмовлялася мені підкорятися. Перед тим як поринути в забуття, майнуло в голові: «Слава Богу, що в той момент сина не було поруч…»

5

Того вечора Олексій так і не з’явився. Я то приходила до тями, то знову забувалася у важкому наркотичному сні. Мені намагалися ставити крапельницю, щоб вимити отруту з організму, але від крапельниць почалася аритмія серця. Температура підскочила за сорок. Не капати було не можна. Капати — теж. Чула, як лікарі сперечалися про щось біля мого ліжка, але ніяк не могла збагнути, про що вони. Врешті-решт краєчком свідомості вловила: лікарі розійшлися в міркуваннях. Одні хотіли перевезти мене до спеціальної опікової лікарні, інші були проти. Як би там не було, мене залишили тут. Іноді, приходячи до тями, я бачила лікаря — В’ячеслава Дмитровича. Він сидів поруч і тримав мене за руку, намацуючи пульс. Я скривила вуста у посмішку і знову відключилася. Як я потім дізналася, В’ячеслав Дмитрович провів отак чотири доби поспіль.

У районній лікарні, куди мене одразу привезли, тоді була лише одна палата реанімації. Але вона була зайнята післяопераційними хворими. Тому мене хотіли доправити до обласної лікарні. Питання в тому, чи довезли б? Як я дізналася пізніше, за ці чотири доби серце спинялося, як мінімум, разів десять. І тільки цьому лікареві я була зобов’язана життям.

Нарешті, на п’яту добу я прокинулася якась затуманена, але цілком при здоровому глузді. Лікарі саме робили обхід. Знаючи, що мій ослаблий, але молодий організм переміг смерть, заусміхалися.

— Доброго ранку, метелику! Як крильця, болять іще?

Я змогла лише розплакатися. Бурмотіла якісь вдячні слова, розуміючи, що жодними словами мою вдячність не передаси. Але лікарі — їх було четверо — розуміли все без слів. Вони були щасливі, адже їм удалося вирвати мене з пазурів смерті.

— У нас сьогодні подвійне свято, — сказав Микола Іванович, завідувач відділенням. — По-перше, ми тут усі дружно й заново відродили гарну дівчину — Поліночку. А по-друге, В’ячеслав Дмитрович іде у відпустку. Отож, дівчатка, поводьтеся як слід. Добре?

Засміялися й пішли. А я почувалася так, немовби мене переїхав поїзд. Здавалося, що важу кілограмів триста! Боліли не лише ноги, кожна клітинка тіла. Свідомість поверталася, і я мимоволі почала згадувати, що відбувалося протягом цих чотирьох днів. Але жодного натяку на те, що людина, з якою я прожила сімнадцять років, приходила сюди, не було.

6

А дійсність брала своє.

Спочатку я перезнайомилася з сусідками по палаті. Нас тут четверо. Ось Світланка, обидві ноги в гіпсі. Вона розповіла, що її збила машина, але водій виявився порядною людиною, привіз її до лікарні, оплачує потрібні медикаменти і приходить провідувати.

Галю побив чоловік-пияк. Лікарі підозрювали струс мозку, вирішили покласти сюди. Заразом нехай і мужик відчує, як воно жити без борщу та жіночої ласки. Він, мабуть, відчув це на всі сто, бо приходив до неї разів п’ять на день. То яблучок принесе, то цукерок, і кожного разу клявся-божився, що це в останнє він оту кляту горілку до рота взяв. Так тобі й повірили… Але видно, що добрий.