Читать «Бандерівка» онлайн - страница 35

— Не лізь раніше часу! Слухай команди!

— У мене там дівчина, мені треба її знайти.

— З Інститутської працює снайпер! Висунешся — тобі кінець!

Саша вдивлювався в обличчя, ледь помітних в тумані від димових гранат, але в чорних тінях від спалахів полум’я роздивитися щось було важко. Він перебігав від укриття до укриття, за якоюсь залізною бочкою хлопець, не питаючи, накинув йому на голову каску. Багато хто був у крові. Тричі Саша перетнувся з одним медиком, який витягував поранених. У його погляді був спокій.

Саша був вже на іншому боці Майдану, коли побачив мокрих бійців, які відступали. З їхнього одягу стікала вода, на волоссі застигли крижані бурульки. У гарячці вони ще не відчували холоду, хоча одяг вже задубів на морозі. Попереду диміли затушені барикади.

У цей момент Саша почув крик про допомогу. Він озирнувся. Зовсім молоденький хлопчик у строкатій сноубордистскій куртці лежав на спині за купою каменів. Він тихо плакав. Йому було прострелено ногу.

— Брате, тебе зараз заберуть лікарі. Все буде добре!

— У мене дуже гаряче в нозі! Я не можу встати.

— Звідки ти?

— З Києва.

— Ти сьогодні вже будеш вдома, приймеш ванну і заснеш в ліжку.

— Я боюся, сюди не доходять лікарі, — очі у нього були сірі, дитячі.

— У тебе є, під чим сховатися?

— Он там щит.

Сашко звалив його собі на спину, прикрив щитом і короткими перебіжками між укриттями потягнув до Будинку Профспілок. На півдорозі його зупинили медики. Будинок Профспілок горів. На великій чорній будівлі танцювали помаранчеві квадратики вікон, зловісними рожевими відблисками відбиваючись на величезному екрані, встановленому на стіні. Екран плавився і поступово темнів, а вогонь розгорався тільки сильніше, захоплюючи нові поверхи.

— Там поранені! — говорили медики. — Ми не встигаємо всіх винести з верхніх поверхів. Там десятки людей! Нам потрібна допомога.

Саша побіг до Будинку Профспілок. Він бачив, як з вікна на шостому поверсі посипалося скло. Потім у вікні з'явилася постать чоловіка. Він забрався на зовнішню сторону підвіконня і там стояв, тримаючись за стіну. Хтось схопив обгорілий намет. Саша допоміг розгорнути його, і намет напнули, як батут.

— Стрибай! Стрибай!

Але чоловік не наважувався. Від стін відпадали величезні шмати штукатурки, з-за величезної температури вибухало скло, з даху летів розплавлений бітум. Все це падало на голову Саші й іншим людям. Хлопець не стрибав — боявся. Тоді один з мітингувальників у цивільному став підійматися планками, що залишилися від згорілого екрану, вгору. Він злазив стіною на шостий поверх, як професійний альпініст. Всі дивилися вгору, не відриваючись.

— Я не знав прекраснішого моменту, — сказав задумливо боєць у віці.

Альпініст подав руку завислому на краю підвіконня хлопцеві, і вони разом почали спускатися вниз. Коли до землі залишалося кілька метрів, вони стрибнули на розстелений намет.