Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 21

Джакал підводиться на ноги, шаленці ревуть.

Тадео підходить до нього, каже щось приємне, і вони миряться.

Коли ми виходимо з клітки, я йду за Тадео й усміхаюся, дивлячись, як він тисне руки своїм фанам і насолоджується черговою перемогою. Він припустився кількох дурних помилок, через які загинув би у двобої з досвідченим супротивником, але загалом це був ще один багатообіцяючий бій. Я смакую цей момент і думаю про майбутнє, про майбутні заробітки, про можливе спонсорство. Це четвертий боєць, у якого я інвестував, і перший, який окупляється.

Саме перед тим, як ми сходимо з помосту і заходимо в тунель, лунає жіночий окрик:

— Пане Руд! Пане Руд!

Минає секунда чи дві, поки я це усвідомлюю, адже ніхто у цьому натовпі не повинен був мене упізнати. Я в офіційному прикиді команди Запате — звичайна реперська кепка, жахливий жовтий піджак, інші окуляри, а моє довге волосся добре сховане. Але поки я зупиняюсь і озираюсь, вона пробирається до мене. Повнувата двадцятип’ятирічна жінка з фіолетовим волоссям, пірсингом, величезними грудьми, що випинаються з-під обтислої футболки, схожа на типову стильну глядачку боїв без правил. Я з цікавістю зиркаю на неї, і вона повторює:

— Пан Руд. Ви ж пан Руд, адвокат?

Я киваю. Вона підходить ще на крок ближче і каже:

— Моя мама — одна з присяжних.

— Яких присяжних? — питаю я, раптом злякавшись. Зараз у мене тільки одна справа, яку розглядають присяжні.

— Ми з Міло. Справа Ґарді Бейкера. Моя мама — одна з присяжних.

Я стримано киваю, ніби кажучи «Он як». За кілька секунд ми сходимо з помосту і йдемо поруч вузьким коридором, стіни якого двигтять.

— І як її звати? — питаю, розглядаючи кожного, хто проходить повз нас.

— Глінна Ростон, присяжна номер вісім.

— Ясно.

Я знаю імена всіх присяжних, їхній вік, расу, професію, освіту, місце проживання, родину, подружню історію, попередню участь в журі присяжних і кримінальне минуле, якщо воно було. Я допомагав їх вибирати. Деяких я схвалив, більшість із них — не схвалив. Два попередні тижні я просиджував із ними у переповненій судовій залі по п’ять днів на тиждень, і вони мене відверто втомлюють. Гадаю, мені відомі їхні політичні і релігійні погляди, їхні упередження і їхнє ставлення до кримінального судочинства. І оскільки мені відомо настільки багато, я з моменту їхнього обрання був переконаний, що Ґарді Бейкеру світить смертний вирок.

— То якої думки Глінна? — питаю обережно. На ній може бути мікрофон. Мене нічого не дивує.

— Вона вважає їх усіх зграєю брехунів, — ми йдемо повільно, нікуди конкретно не прямуючи, боячись глянути одне одному в вічі. Мене це ледь не приголомшує. Зважаючи на мову тіла і беручи до уваги все, що я про неї знаю, я побився б об заклад, що Глінна Ростон першою може виголосити «Винен!».

Озираюся, щоб переконатися, що свідків немає, і кажу:

— Що ж, вона розумна жінка, бо вони справді брешуть. У них немає доказів.

— Хочете, щоб я їй це переказала?

— Мені байдуже, що ви їй перекажете, — відповідаю я, роззираючись довкола, коли ми зупиняємось і чекаємо, поки повз нас пройде один із важковаговиків зі своєю свитою. Я щойно заробив 2 000. За вечір я збагатився на 6 000 і почуваюся дуже добре. На додачу до цього — я дізнаюся неймовірну новину, що не всі присяжні у справі Ґарді Бейкера позбавлені здорового глузду.