Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 12

— Пане Руд, якщо я знайду бритву, мене не стане, — каже він. І проводить вказівним пальцем по шиї.

— Не кажи такого, Ґарді.

Він вже говорив про це раніше, він не жартує. Хлопець не має заради чого жити і йому вистачає кебети, щоб знати, що буде далі. Дідько, та це й сліпому видно. Ми тиснемо один одному руки і я швидко спускаюся задніми сходами. Напарник і супровід зустрічають мене біля задніх дверей і проводять аж до мого автомобіля. Ще один безпечний вихід.

Вже за межами Міло я починаю дрімати і засинаю. За десять хвилин у мене вібрує телефон, я відповідаю. У супроводі патрульних ми повертаємось до мотелю, забираємо свої речі і виписуємось. Невдовзі ми вже самі прямуємо до Сіті.

— Бачився зі Слоном? — питаю в Напарника.

— Аякже. Сьогодні ж п’ятниця, а він, певно, по п’ятницях починає пити десь опівдні. Але тільки пиво, він на цьому наголосив. Тож я купив цілу упаковку — шість банок — і ми трохи покаталися. Нормально проїхалися, на схід, аж за місто виїхали. Він каже, Пілей — постійний клієнт.

— То ти вже випив пива? Може, я поведу?

— Тільке одне, бос. Сьорбав, поки не стало теплим. А Слон, до речі, випив своє холодним. Три.

— Ми віримо цьому типу?

— Я лише роблю свою роботу. З одного боку, йому можна довіряти, бо він прожив тут усе життя і всіх тут знає. З іншого, він такий гівнюк, що варто сумніватися в усьому, що він каже.

— Побачимо.

Я заплющую очі і провалююся в сон. Сон — це щось недосяжне посеред слухань у справі про тяжкий злочин, і я привчився засинати щоразу, як випадає нагода. Я викроїв десять хвилин на твердій лаві в порожній судовій залі під час обідньої перерви, а ще подрімав до третьої ранку у брудному мотельному номері. Часто, коли Напарник веде авто, я просто провалююсь у сон під розмірене гудіння двигуна. У якусь мить по дорозі до нашого звичного життя я відключаюсь.

6.

Сьогодні третя п’ятниця місяця, тож у мене традиційне побачення, якщо випити разом по два келихи можна назвати справжнім побаченням. Це більше схоже на похід до стоматолога. Насправді ця жінка не пішла б на побачення зі мною навіть під дулом пістолета, і це почуття взаємне. Та у нас є минуле. Ми зустрічаємося в одному й тому ж барі, за тим само столиком, де вперше разом повечеряли, це було наче в попередньому житті. Ностальгія тут ні до чого, просто так зручно. Це корпоративний бар у центрі міста, нічим особливим не прикметний, але атмосфера тут непогана, а по вечорах п’ятниці тут достатньо жваво.

Джудіт Вітлі прибуває першою і займає столик. Я з’являюся за кілька хвилин, коли вона ось-ось роздратується. Вона ніколи нікуди не запізнюється і вважає спізнення проявом слабкості. На її думку, мені властиві чимало таких проявів. Вона також адвокат — так ми з нею познайомились.

— Маєш стомлений вигляд, — каже вона без крихти співчуття. Вона також має ознаки втоми, і все ж для своїх тридцяти дев’яти вона неймовірна вродливиця. Щоразу, як бачу її, згадую, чому я так сильно в неї закохався.

— Дякую, а ти маєш чудовий вигляд, як завжди.