Читать «Інґа» онлайн
Скотт Ферріс
Скотт Ферріс
Інґа
Передмова
У лютому 1941 року, за кілька місяців до початку пристрасного роману з Джоном Ф. Кеннеді, що приверне увагу ФБР, New York World-Telegram надрукував про Інґу Арвад улесливий нарис. Причиною такої уваги преси стала пригода, що пасувала б суботньому ранковому серіалу; тодішній (і другий) чоловік Інґи, чудовий угорський режисер, що став антропологом, Пол Фейош щойно оголосив про відкриття двох загублених у джунглях Перу міст інків. Для будь-кого, згаданого в газеті World-Telegram, таке досягнення чоловіка стало б «кульмінацією життя». Але для Інґи це була рутина; «вона сприйняла його, як щось очікуване».
Двадцятисемирічну Інґу (газетярам вона сказала, що їй двадцять три) вважали вартою уваги не лише через її чоловіка, а й через її власну «неймовірну кар’єру», як зазначалося в статті, актриси кіно в її рідній Данії, і закордонного кореспондента в нацистській Німеччині. Вона добилась ексклюзивних інтерв’ю, і її вшанували приватним званим сніданком з Адольфом Гітлером, який, як відомо, проголосив її «ідеальною нордичною красунею». При цьому Інґа не зізналась World-Telegram, що нацисти також запропонували їй стати шпигункою.
Щоб уникнути неприємностей з ґестапо, вона втекла з Німеччини і зійшлася з Фейошем на Далекому Сході, де вони жили в племені мисливців за головами і нібито врятували життя найзаможнішої людини світу — шведського фабриканта Акселя Веннер-Ґрена, який казково розбагатів, розповсюджуючи побутові пилососи, перш ніж стати міжнародним торговцем зброєю. Інґа повідала журналістам, що Фейош спершу вбив отруйну змію, що впала на шию Веннер-Ґрена, а потім ще й пристрелив пантеру, яка на них накинулася. «Історії сиплються з місіс Фейош, наче з пригодницької книжки, — ахав від захоплення оглядач World-Telegram. — Ото живуть люди».
Якось друг Кеннеді сказав, що життя Інґи було таким незвичайним, що вона «скидалась на майже вигаданий персонаж», хоча більшість романістів не наважилися б створити когось подібного. «Життя Інґи Арвад виглядало такою реалістичною казкою, що навіть Хемінґуей та його колеги не написали б краще у своїх придуманих оповідях», — сказав письменник Ден Сіммонс. Тож він просто списав з реальної Інґи свого персонажа (як й іншого героя з реального Хемінґуея) для власного трилера 1999 року «Дзвони по Хему» — шпигунської історії на Карибах, в якій зустрічається і Веннер-Ґрен, якого американський уряд, до речі, вніс у чорний список як підозрюваного в агентурній діяльності на користь нацистів. Оповідач у романі Сіммонса досліджує величезне ФБРівське досьє Інґи та розмірковує: «Це видавалося парадоксом… вона не виглядала настільки дорослою, щоби зробити все, що їй тут приписують». Однак то була правда — принаймні, більшість вказаних там пригод.
Уже наприкінці життя, що завершилося зарано через рак у віці шістдесяти років, Інґа зізналася, що друзі та рідні понад двадцять років благали її написати автобіографію. Але вона так цього і не зробила. «Я завжди вважала, коли я вже щось завершила, то завершила, — говорила вона. — Так я наче зачиняю двері за собою».
