Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 16

— Коли я заходив до Салачової востаннє,— це було минулої неділі,— вона переказала мені через Трекову, що не приймає, бо в неї мігрень. Але Трекова шепнула, що в мадам гість, якийсь артист Тихий з Брно. На вішалці я побачив капелюх, не стримався й оглянув його. На облямівці всередині — назва фірми: «Ондржей Юрайда. Брно». Трекова казала, що їй Тихий не подобається. — Клубічко перестав креслити й відсунув од себе меню. — Я йому теж не симпатизував, бо сподівався зустрітися з Лідою, а натомість мусив повернутися до празької Сахари. Бозна-чому кажуть, що ми живемо в помірному поясі, коли така спекота і такі морози! Тоді Ліда вперше повелася зі мною жорстоко. З помсти я розпитався тут у криміналці про цю людину й дізнався, що це двадцятичотирьохлітній молодик, середній на зріст, з блідим, але вельми вродливим обличчям, і що співає він у хорі опери імені Яначека, де його тримають скоріше заради його постави, ніж заради голосу. Ти не дивуйся, у театрі й не таке буває!

— Дивно, що він уже тоді так зацікавив вас, — зауважив Трампус.

— Чому? — осміхнувся Клубічко. — Я ж тобі пояснив. Ти знаєш, Ліда надзвичайно мила зі своїми друзями, і якщо вона мене залишила в таку спекоту за дверима свого гостинного дому, то напевно мала на те вельми поважну причину. А причина та звалася пан Тихий з Брно. І коли потім я дізнався, що вона подолала свою непереборну огиду до літаків і подалася до Брно, мені спав на гадку той пан. Цеп чоловік, міркував я собі, мусив її чимось приголомшити. А втім, мене задовольняє, що з нею нічого не сталося. Правда, зламано ребра, але від цього не вмирають. По-моєму, найважливіше те, що вона повернулася до Праги.

— Якщо це так.

— Думаю, що так.

— Що робитимемо? — спитав Трампус по хвилі.

— Можемо трішки відпочити.

— Відпочити? — обурено вигукнув Трампус— Таж ми ще нічого не зробили.

— Як ти можеш таке казати! — обурився Клубічко. — Хіба ми не тряслися три з половиною години в машині? Хіба ми не їли бурди і не пили ще гіршої кави? Не їздили на вокзал, а ти навіть до Пісарок? Чи ти не хочеш поїхати туди ще раз?

— Авжеж! Після того, що я від вас оце дізнався, — неодмінно!

— Любий мій, — зітхнув Клубічко, — що ти збираєшся сказати Тихому і що, на твою думку, скаже він тобі? Знай, сьогодні — і ще довго — він тобі не розповість нічого, його вуста замкнулися тієї миті, коли він побачив тебе і зрозумів, що ми знаємо про його участь у цій грі і про його дві квартири,

— Дві?

— Прописаний він на вулиці «Біля Прахарні», в будинку номер дванадцять. Ми його шукали і там, і в театрі, і в кав'ярнях, а він тим часом тішився в своїм нелегальнім помешканні в Пісарках.

— Якщо все це правда, то чому ви гадаєте, що він назвав мені своє справжнє ім'я?

— Бо подумав, що ти все одно дізнаєшся. Хіба можна брехати, маючи таку зовнішність? Хай би він, приміром, назвався Трулдою, однак кожен тобі скаже, коли ти опишеш його: «Так це ж той красень Тихий».

— Ви так говорите, ніби його знаєте!

— А чом би й ні,— засміявся Клубічко. — Признаюся, мене зацікавило: задля кого Салачова залишила мене за дверима? Я почекав на вулиці, поки він вийшов. Можу змалювати тобі його портрет… Але тепер ти до нього не підеш. Я припустився помилки, дозволивши тобі піти по його сліду… Просто не думав, що цей Аполлон має дві квартири. Я робив усе, аби він не здогадувався, що я ним цікавлюсь. Отже, не пощастило, одначе я не збираюся ще збільшувати своєї помилки.