Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 12

— Може, вона в лікарні? — зауважив Трампус.

Клубічко посміхнувся:

— Після того, як відмовилася сісти до санітарної машини?

— Однак і їхати поїздом у такому стані, певно, теж не змогла.

— Вона й не поїхала. Це таки справді спритна жінка, тепер я упевнився. Чому сказала зупинитися перед вокзалом? Бо це місце, де сліди губляться, як на асфальті?

— Цікаво, від кого ж вона ховала ті сліди?

Це запитання вголос поставив собі Трампус, але воно хвилювало також його шефа. Клубічкове жваве обличчя скреслили зморшки, мозок напружився, проте зосередження всіх його думок нічого не дало.

— Коли б я це знав, — нарешті мовив він покірно. — Так, коли б я це знав, то не сидів би зараз як на голках. Але, можливо, ми дізнаємося про це в Брно, адже й нам інколи щастить.

5

Надзвичайно, невимовно важко шукати когось у чвертьмільйонному місті, важко й тоді, коли це відома актриса, чиє обличчя бачать люди на екрані. Але майже неможливо знайти людину, котра уникає зустрічі.

Приїхавши до КНБ, Клубічко і Трампус дізналися, що зрушень нема ніяких. Салачова ніби крізь землю провалилася. Есенбаки нишпорили в готелях, питалися на вокзалах, а ті, хто знав Салачову з фільмів, шукали її на вулицях і в ресторанах; розпитували, в лікарнях, — словом, зроблено було все можливе, але це нічогісінько не дало. Розшукують і тепер, та звідусіль надходять невтішні повідомлення.

Розчаровані Клубічко і Трампус вийшли на вулицю.

— Гірше, ніж я собі уявляв, — поскаржився Клубічко. — Зденеку, мушу визнати, що вона нас обвела круг пальця.

— Якщо з нею нічого не сталося, — зауважив Трампус.

Клубічко знизав плечима:

— Салачова не дозволить, аби з нею щось сталося, доки вона не владнає справу, заради якої так поспішала. Втім, що з нею могло статися? Якби знепритомніла чи щось таке — в КНБ про це вже було б відомо. Її ж бо кожен помітить, як фальшиву монету. Просто ми запізнилися на кілька годин.

— Мушу сказати, що це, на жаль, сталося з вашої вини, — мовив Трампус нещадно, — ви надто довго вважали це її приватною справою.

Клубічко хвилю йшов мовчки.

— Юначе, — озвався він нарешті,— я давно вже питаюся в своєї совісті, надто чутливої до всього, і впевнений, що помилки не припустився. Ти не маєш рації, парубче. Я втрутився до цієї справи, щойно прочитав рапорт, але вже було запізно. Якби я дізнався вранці, що до Салачової хтось хотів удертись, то поспішив би до неї і, скориставшися правом дружби, допитав її, а так я зробив усе, що було в моїх силах.

— Можна поцікавитися, що ви зробили? — спитав Трампус трохи іронічно.

— Звелів оглянути всі поїзди до Брно і чатувати на всіх шосе до цього міста. — Трампус хотів щось сказати, але Клубічко перебив його: — І тут, на вокзалі, за моїм наказом її чекали ангели-хранителі, на жаль, певно, доти, поки дізналися, що вона полетіла й попала в аварію. Так, я припустився тільки однієї помилки: мені й на думку не спало, що вона може до Брно летіти. Я знав, як вона фанатично боїться літаків, і думав, що це виключено. Звісно, — додав він сумно, — була то тяжка, непрощенна помилка. Оскільки н повідомленнях з поїздів і доріг не було нічого підозрілого, — провадив він, хвилю помовчавши, — І про підкуп у Рузині я довідався теж надто пізно, то гадав, що Салачова десь у Празі. Тоді, як ти сердився на мене за мою бездіяльність, ми шукали її в столиці. Почувши, що вона скінчила свою мандрівку в Тішнові, я утнув таке, що й сам не знаю—добре це чи погано. Я вирішив, що справді не зашкодить, коли події ще трохи розвинуться, аби стало видно, що й до чого. Тому я й розхвилювався тільки тоді, як дізнався, що тут, у Брно, вона безслідно зникла.