Читать ««Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 5

— У тебе, Юрко, чую — все гаразд. Радий буду скоро побачитись, а то біс його знає що коїться: ти в Києві — мене нема, я у Львові — ти десь вештаєшся…

— Старий! Тисну твою лапу. Приїжджай увечері. Ніна буде рада. І ніяких відмовок, тут я начальство. Вчора хотів зустріти тебе в аеропорту, та, розумієш, таке вийшло… Коротше, приїдеш — розповім… Ну, як у тебе справи? — запитав без усякого переходу.

— Йдуть, — не зовсім упевнено відповів Козюренко. — А щоб вони йшли швидше, ти от що, друже, зроби… — Уявив, як натиснув Юрко кнопку магнітофона — не хотів нічого випустити з уваги. Хоча ні, Юрко, мабуть, потягнувся по олівець і притиснув ліктем аркуш паперу, щоб зручніше було писати. За звичкою прицмокує губами, зовсім як учень першого класу, а йому вже за п'ятдесят… Чорт, як непомітно спливають роки. Здається, зовсім недавно закінчили з Юрком юридичний факультет, а насправді минуло вже чверть віку. То було відразу після війни. І ось обидва вже у чинах, в нього — лисина, а в Юрка від турбот побіліла голова. Та голос в Юрка не змінився, такий самий бадьорий і густий. Дівчата, бувало, закохувались у нього по телефону… — Ти чуєш мене, Юрко? — запитав, бо здалося, той мовчав мало не хвилину.

— Звичайно.

— Зв'яжись з облспоживспілкою. Треба, щоб звідти послали до Желехівської заготконтори на посаду вбитого Пруся гарну людину. Так, правильно, начальником цеху по переробці овочів. У цій заготконторі, як я розумію, є комбінатори й сучі сини, а бажано було б, щоб вони цю нову людину прийняли як свою… Я хотів би з цим чоловіком поговорити перед тим, як він приїде до Желехова. І ще: вечерятиму в тебе, якщо організуєш мені сьогодні репродукцію з тої клятої картини…

— Як тобі не соромно, — аж захлинулась від обурення мембрана. — Це ж шедевр світового живопису!

— І цей шедевр світового живопису може зникнути, якщо я не матиму репродукції.

— Можеш вважати, що вона вже в тебе.

— Ти певен?

— Я знав, що вона тобі знадобиться. Директор картинної галереї вже привіз її.

— Ну, друже, ти мене розчулив. Потрібні також дані про діяльність партизанського загону Войтюка.

— У якому перебував Прусь?

— А ти, бачу, в курсі…

— До нас такі криміналісти приїжджають не кожного дня. Зараз я пошлю когось із хлопців в архів.

— Тоді, можливо, тобі доведеться пригощати мене сьогодні ще й обідом…

— З радістю. Зараз подзвоню Ніні…

— Не треба, навіщо їй зайвий клопіт?

— Е-е, голубе, мені ж потім дістанеться — чому не попередив…

Поклавши трубку, Роман Панасович присунув до себе справу Пруся. Вже переглядав її, але повинен був знати все бездоганно.

З маленького фото дивився на нього чоловік із кошлатими бровами й м'ясистим носом. Дивився так суворо й підозріливо, що Козюренку здавалося, усмішка ніколи не торкалася його уст. Цей похмурий чоловік народився тринадцятого року в невеличкому селі під Львовом. Батьки його — селяни, і сам він теж жив у селі. З сорок третього року — в партизанському загоні. Після війни весь час у Желехові, в заготконторі. Тільки спочатку він був звичайнісіньким робітником, потім майстром і, нарешті, начальником цеху. Що ж, зростання закономірне — Прусь заочно закінчив технікум харчової промисловості. Був він людина не дуже-то й грамотна, судячи з кількості помилок в автобіографії, але, певно, своє діло знав, бо в райспоживспілці відгукувались про нього, як про фахівця, добре, не раз преміювали й оголошували подяки. Жив скромно. Дім, щоправда, збудував великий, з мансардою. Та він був майже порожній. У трьох нижніх кімнатах стояли почорнілі від часу стіл, стільці, дешевенька шафа й продавлений диван. Лише в мансарді, де Прусь мешкав, усю підлогу закривав гарний килим, а над широкою тахтою, застеленою пухнастим гуцульським ліжником, нависав імпортний торшер. І грошей у вбитого не знайшли. На ощадній книжці лежало всього триста карбованців. Прусь скаржився співробітникам, що заборгувався, будуючи дім, і змушений рахувати копійки. Проте люди бачили, як він напідпитку приїжджав із Львова на таксі. Висідав, щоправда, десь на безлюдних вулицях. Та хіба можна щось приховати від цікавих очей желехівців?