Читать «Хмари» онлайн - страница 6

Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку мову, i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi як його товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i, по старiй традицiї, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi академiї.

Воздвиженський, при великому зростi, був неповертайло. Його кругла голова з широким круглим "париком", ясним, мов коноплi, його широке чоло i при йому куций нiс i тупо одрiзане пiдборiддя - усе те було дуже не в пропорцiї з огрядною постаттю. Але вiн був поставний, веселий, говорючий i любив товариство. Через свою веселу вдачу й гарний голос вiн подобавсь паннам i панiям.

Дашкович дуже любив чистоту, здається, по природi. Його столик був застелений скатертю, його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло так, що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже обережно i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi. Воздвиженський смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича перевертав все на його лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постiлi нiби слiд землетрясiння i звав за це Воздвиженського туляком-подляком. Таке прiзвище за туляком зосталося i до цього часу, бо затвердилося пiсля того дуже поганою репутацiєю.

Так як харч в академiї була дуже погана, то Дашкович, Калiмерi й iншi слов'яни їли в пости скоромне - ковбаси, сало, масло; варили тихенько в чайниках яйця i закидали шкаралющi на грубу, а часом i за вiкна. Од того монастирський двiр у пiст був засiяний бiлими шкаралющами, неначе снiгом. Воздвиженський дуже за це гнiвався, як аскет, i грозив розказати ректоровi. Всi почали його стерегтись i в пiст виходили їсти скоромне у другi номери.

I пiшло потiм студентське життя тихо й однаково. Всi мусили засiсти за науку. Всi мусили, хоч i через силу, привикать один до другого. Дашкович, грек Калiмерi, Петрович й iншi слов'яни були вищi розвитком, цивiлiзованiшi: вони впливали на грубу й дику натуру Воздвиженського. Вiн сам незчувся, як перестав уставать вночi й молиться богу, як покинув грецький язик i взявся до французького, як почав чепуриться i прибиратись. Вже вiн не стукотiв по номерi чобiтьми, гуляючи, нiби на злiсть усiм. Цивiлiзацiя того краю, куди його занесла доля, трохи стерла з його темнiшi плями. Одначе товаришi одхилялись од його, хоч вiн i приставав до других. В його натурi було стiльки нецеремонностi, що здавалось, нiби вiн от-от махоне лапою по спинi або й по щоцi! Вiн обтесався трохи тiльки зверху.