Читать «Хмари» онлайн - страница 230
Iван Нечуй-Левицький
Дашкович почав кричать крiзь сон. Його збудили, кров кинулась йому в голову: його душило в грудях, душило коло серця. Вiн насилу одiйшов i опам'ятавсь.
"Чудний i страшний сон! - думав Дашкович. - Це не сон, а мої тривожнi думи заворушились… Каламутне море заливає Україну, i вона завалюється в його… А я й сам незчувся, як тонув у тому морi i… втопив свою Ольгу й усiх своїх дiтей: одбив їх од свого народу, не передав навiть їм рiдної мови, не передав їм симпатiй до рiдного краю, до народу. Я заблудивсь в дорозi й своїх дiтей завiв в якiсь нетрi та пущi…"
Од ляку й тривоги старий нервовий занидiлий Дашкович аж заслаб i мусив пролежать кiлька день в Сегединцях, а потiм згодом, трохи подужчавши, вернувсь додому в Київ.
