Читать «Відьмак» онлайн - страница 5

Велерад сьорбнув пива. Відьмак мовчав.

- І тягнеться все це, Геральте, ось уже шість років, бо ця почвара вродилася літ чотирнадцять тому. Мали ми тим часом і інші клопоти - побились, наприклад, із Візимиром з Новограда, але все це, як ти сам розумієш, цілком природно й по-людськи - за прикордонні стовпи, а не за чиюсь там ясновельможну доньку. Фолтест, до речі, вже кілька разів обмовлявся про нове одруження, та й до жіночих парсун, що йому звідусіль надсилають, почав приглядатись уважніше, в кожнім разі, вже не викидає їх, як раніше, до нужника. Та, на жаль, раз у раз обсідає його стара манія, шле комонних гінців по усіх-усюдах, аби шукали йому нових і нових чаклунів. Навіть нагороду постановив - три тисячі. Збіглися на цю приманку якісь шаленці, мандрівні лицарі, навіть один пастушок, сільський дурник, царство йому небесне. А упириці хоч би що. Та й ми призвичаїлись. Ото тільки загризе когось час від часу. Від чаклунів принаймні є користь: потвора насититься котримось із них і не швендяє поза палацом. А Фолтест собі новий палац спорудив, нітрохи не гірший.

- За шість років, - вигукнув Геральт, - ніхто нічого не зміг зробити?!

- Як бачиш, - кивнув Велерад. - Очевидно, нічого й неможливо зробити, мусимо змиритися. І Фолтест мусить, хоч поки що він і вивішує на роздоріжжях свої королівські грамоти. Охочих, здається, поменшало. Недавно, щоправда, з’явився був один, але три тисячі конче хотів отримати наперед. То його запхали в мішок і кинули в озеро.

- Шахраїв не бракує.

- Авжеж. По-моєму, їх навіть забагато, - погодився бургомістр, не спускаючи з гостя погляду. - Отож, як підеш до палацу, не вимагай золота наперед. Якщо, звісно, підеш.

- Піду.

- Що ж, діло твоє. Пам’ятай, однак, моє застереження. Що ж до винагороди, то останнім часом справді подейкують про ще одну - пригадуєш, я казав тобі? Королівну за дружину. Не знаю, чия це вигадка, але якщо упириця справді така з виду, як кажуть, то жарт цей доволі похмурий. Хоча й не забракло дурнів, які стрімголов кинулись до палацу, аби лишень породичатися з самим королем. Скажімо, двоє шевців. І чого ті шевці такі дурні, Геральте?

- Не знаю. А відьмаки приходили?

- Аякже, було кількоро. Та, зачувши, що упирицю треба відчарувати, а не забити, здебільшого лише знизували плечима і їхали геть. Тому так і зросла моя повага до відьмаків, Геральте. Був, правда, один, молодший за тебе, не пам’ятаю, як звати, - здається, він і не називав свого імені. То він таки спробував.

- І що?

- Ох, не питай. Зубата принцеса порозкидала його рештки довкола палацу. На добрих півпострілу з лука.