Читать «Відьмак» онлайн - страница 3

Ривієць кивнув головою на знак згоди.

- Відьмацький знак маєш?

Ривієць знову сягнув рукою за виріз кафтана й видобув звідтіля круглястий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні був зображений вовк із вишкіреними іклами.

- А звуть тебе як? Мені то байдуже - просто мушу якось звертатись...

- Геральт.

- Хай буде Геральт. За вимовою ти ніби з Ривії?

- Так.

- Ага. То знаєш що, Геральте? Облиш цю затію. - Велерад поплескав долонею по королівській грамоті. - Це справа повалена. Не один уже пробував. Це тобі, голубе, не кількох гультіпак укоськати.

- Я знаю. Але це моє ремесло, бургомістре. В грамоті написано: винагорода - три тисячі золотих.

- Три тисячі, - кивнув Велерад. - І королівна за дружину, як люди подейкують, хоч у грамоті милостивий Фолтест цього не дописав.

- Королівна мене не цікавить, - сказав Геральт. Він сидів непорушно, поклавши руки на коліна. - Там написано: три тисячі.

- Що за часи! - зітхнув бургомістр. - Пришелепуваті часи! Чи міг хто подумати, хоч би й зоп’яну, років двадцять тому, що буде таке ремесло: відьмаки! Мандрівні мисливці на василісків! Переїзні виловлювачі перелесників і драконів!.. Геральте, ваше ремесло дозволяє вам пити пиво?

- Аякже.

Велерад плеснув долонями й гукнув:

- Пива!.. А ти, Геральте, підсовуйся ближче. Без церемоній.

Пиво було пінне й холодне.

- Нікудишні часи, - ремствував Велерад, сьорбаючи з кухля. - Стільки всякої погані наплодилося! У Магакамі, в горах, аж кишить чортівнею. По лісах колись тільки вовки водились, а тепер - упирі, вовкулаки, ще якісь лисі дідьки; де не плюнь - вовкулаки чи інша погань! А по селах русалки та мавки дітей крадуть - уже добру сотню викрали. Та ще й болячки завелися, яких світ не чув. Ну, і це - до гурту! - Він посунув шкіряний сувій по стільниці. - Не диво, що й попит тепер такий на ваші послуги!..

- Це королівське послання, бургомістре. - Геральт підвів голову. - Знаєте якісь подробиці?

Велерад відкинувся на спинку крісла і склав руки на череві.

- Подробиці, кажеш? Авжеж, знаю. Не те, щоб із перших рук, але джерело, можна сказати, надійне.

- Мене все цікавить!

- Упертий ти. Ну, та як хочеш. Отже, слухай. - Велерад ще сьорбнув пива і стишив голос. - Наш милостивий Фолтест, ще як був королевичем, за старого Меделія, свого батька, не раз показував нам, на що здатен, а здатен він був, скажу я тобі, багато на що. Ми все сподівалися, що з віком це в нього минеться. Але після коронації, невдовзі по батьковій смерті, він перевершив самого себе. Всі аж роти пороззявляли. Словом - змайстрував дитя своїй рідній сестрі Адді. Адда була молодша за нього, завжди трималися разом, та ніхто нічого не підозрював, ну, хіба що королева... Словом, дивимось - Адда вже з ось таким черевом, Фолтест уже й про шлюб поговорює. Брат і сестра, уявляєш, Геральте?! Нівроку! Це ж якраз під той час Візимир з Новограда надумав видати за Фолтеста свою Дальку, спорядив послів, а тут доводилося тримати короля за руки-ноги, аби не прогнав тих послів у потилицю. Якось минулося, слава Богу, бо ображений Візимир повипускав би з нас усі бебехи. Потім не без сприяння самої Адди, що вплинула на священика, виклопотали тому шмаркачеві швидкий шлюб. Тоді, як і має бути, Адда розродилась. А тепер слухай, бо починається найголовніше. Оте, що вродилося, мало хто й бачив: одна повитуха вискочила у вікно вежі й розбилась насмерть, друга з’їхала з глузду. Видно, те немовля особливою вродою не відзначалось. Була то дівчинка. Зрештою, незабаром померла, бо ніхто, я так думаю, не поспішив перев’язати їй пуповину. На своє щастя й Адда не пережила пологів. А Фолтест знову пошився в дурні. Замість того, щоб те немовля спалити або, я знаю, закопати десь на пустирі, наказав поховати його в саркофазі у підземеллях палацу.