Читать «Маніпулянтка» онлайн - страница 6

— Ні, не піду більше! — говорила вона, тупаючи ногою в своїй світличці, але завсігди в рішучій хвилі покидала її сила волі.

Була сама на світі. Пан Темницький був одиноким другом її покійного дідуся, який дав їй його за опікуна. От І не диво, що її дитяча душа до крайньої можності держалася за ту останню нитку, що бодай сяк-так в’язала її теперішнє з минулим. Покинути сю нитку — то значило віддатися безповоротно хвилям життя, без провідника, без точки опори. Целя, хоч молода ще, 18-літня дівчина, все-таки знала вже з власного сумного досвіду і не з одного прикладу, що пускатися на ті хвилі — то не жарт.

— Але все ж таки вони добрі люди,— вспокоювало її золоте її серце.— Нехай і так, що у них є свої хиби, але не моя річ судити їх. Зо мною вони чемні і добрі, то що ж можу їм закинути? Ні, ні, дурна я з моєю нехіттю, з моєю глупою тривогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!

І, накартавши так свої власні нерви, вона знов ішла в товариство Темницьких, щоб із нього знов винести ту саму німу тривогу, те саме знеохочення і зденервування, що й уперед, тільки ще в більшій мірі.

III

— Е, що там! — сказала Целя, потрясаючи головкою і кидаючися то до вікна, то до дзеркала,— дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!

Глянула на годинник — пів до восьмої. Ще щонайменше година до снідання. Взяла книжку і трібувала читати далі, але й се не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск сліпив її очі. Щоденне семигодинне примусове сидіння при поштовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого організму, що домагався руху і свіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидіти в покої, мов миш у норі! Ні, се справді гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї світлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на іншім місці або привести в порядок. Але нічого такого не добачила.

В тій хвилі знов отворилися двері ЇЇ покою: ввійшла Осипова з карафкою свіжої води. Поставивши воду, вона стала і з усміхом почала вдивлюватися в Целю.

— А ви чого так на мене дивитеся, як на ворону? — кликнула Целя з жартівливим обуренням.

— Бо маю рацію! — відказала Осипова, всміхаючись і моргаючи загадково.— А впрочім, коли іншим вільно на паннунцю так дивитися, то чому ж би й Осиповій не мало бути вільно?

— Яким іншим?

— Кождому, хто тілько хоче. Адже ж паннунця щодень сім годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скілько його воля, і паннунця не може йому сього заборонити.

Целя вся спалахнула рум’янцем.

— Фе, стидайтеся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосі.— І ви вже навчилися від старого пана цвікати мені в очі моєю службою! Що вам завадила моя служба, що мене сверлуєте, вичислюючи її неприємності? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю? Чи думаєте, що мені се мило? Але що ж маю робити? Адже ж мушу якось жити! А ліпше їсти свій хліб, хоч гірко зароблений, ніж умирати з голоду або...