Читать «Маніпулянтка» онлайн

I

Целя збудилася рано, пункт о пів до сьомої. Збудилася з привички. Що другий день у неї передполуденна служба на пошті, де вона служить експедиторкою. Передполуденна служба починається о сьомій і триває до другої пополудні. Целя, совісна і точна в сповнюванні своїх обов’язків, як загалом усі женщини, допущені до якої-будь публічної служби, привикла віддавна будитися о пів до сьомої, чи того треба, чи ні, і ні за що в світі вже опісля не може заснути.

Хвилю вдивлювалася своїми великими чорними очима в напротивну стіну, закрашену синявими арабесками по сірому тлі. Посеред стіни висіло велике дзеркало, а по обох боках його широкої золоченої рами видно було дві групи фотографій у різьблених дерев’яних рамочках. Представляли вони її товаришок зі школи і з поштової служби. Целині очі досить довго зупинилися на тих фотографіях, хоч рисів лиць на них не можна було розпізнати: в покоїку стояв легкий сутінок, бо одиноке вікно, що виходило на вулицю, заслонене було дерев’яною ролетою.

— Котра-то там година? — шепнула Целя і, простягши руку, взяла з круглого столика, що стояв тут же в головах у неї, малесенький золотий кишеньковий годинник. Хоча з досвіду знала, що будиться все о тій самій порі, але сама собі не довіряла.

— Пів до сьомої! — сказала.— А мені здавалося, що я сьогодня заспала. Правда, нині рано служби не маю, ну, але потурати собі не треба. Засплю нині, то засплю й завтра і спізнюся на службу!

Так міркуючи, підвела голову і сіла на ліжку. Була тільки в сорочці, що, обшита вгорі коронкою і зіп’ята на раменах, ослонювала її груди і плечі, лишаючи голими гарні, мов із слонової кості виточені, рамена і шию. Надворі був теплий маєвий поранок. Лагідним рожевим проблиском просвічувало сонце крізь спущену ролету до покоїка молодої дівчини, наповнюючи його теплом і запахом весни, що мішався з запахом колонської води, яка стояла в флакончику на туалетці, і резеди, що цвіла в великім вазоні на вікні. Целя якийсь час сиділа, немов забувшися. Любо їй дихати тим теплим повітрям, насиченим пахощами, любо тонути в тім нівсумерку, що лагодить усі обриси й блиски, спочивати в тій тиші, зрідка перериваній торохтінням коліс по вулиці або гуком далекої військової музики, що виграє марш десь на третій вулиці.

Але забуття тривало недовго. Целя отряслась із нього, стрепенула своєю головкою з коротко остриженим, м’яким, як шовк, попелястим волоссям, наділа панчохи і пантофельки власної роботи і прудко зіскочила з ліжка. Чула себе здоровою, свіжою, молодою. Сон покріпив її; все, що було прикре або неприємне вчора, передучора і в цілій минувшині, тепер немов не існувало для неї. Думка її, півсонна ще, спочиває зі стуленими крильцями і не вибігає поза пороги тої світлички, не заглядає в будущину. Що там будущина! Що там минувшина! Якось-то воно все буде! Целя почуває в тій хвилі тільки одну приємність, яку чинить правильне биття власної крові, тепло власного тіла, м’який дотик власної шкіри, почуття здоров’я, сили і свіжості власних мускулів. Зазирнула до дзеркала, моргнула жартівливо до свого образу і засміялася сердечно, показуючи два ряди білих рівних і дрібних зубків з-поза ніжних рожевих губ.