Читать «Жорстокість існування» онлайн - страница 11

Дитина бачить жорстокість і вчиться жорстокости, часом навіть сприймаючи у відчаї зло, як щось неминуче і вічне. Проте кожен з нас мав би усвідомити, що зло не є тотальним явищем і уникати осквернення ним, щоб коли-небудь висміяти. Диявол боїться щирого легкого сміху. Він боїться також, коли хтось каже: «Мене немає!» Тобто — немає для нього, для зла. Є така гра для дуже маленьких дітей: дитина заплющує очі, і всі її шукають. Це — мудра гра. Щоб вирватись з абсурдности буття, треба вміти заплющувати очі й казати: «Мене нема». Ні для вбивць, ні для злодіїв, ні для мисливців за душами…

Дитина не може нічого протиставити насильству над її тілом та душею, окрім надії, що це закінчиться, окрім відчуття несправедливости. Зло для неї завжди локальне і конкретне. Десь на світі є країна край, у якій здійснюються усі бажання. Коли вона виросте, то зможе потрапити туди. Коли вона стане великою, то матиме силу захистити себе й інших. І ось дитина виростає, і бачить щораз більше зло, і їй лишається змиритися з ним, бо вона повірила і вже не може викреслити себе з цього недоброго світу. Вона починає шукати щось таке, що могло б її захистити. Розгубленість довершить чорну науку, яку їй довелося пройти, бо все гарне й світле триває недовго, і, врешті-решт, треба померти, відчуваючи великий страх перед смертю. Той, хто боїться смерти, мусить боятися життя. Воно не гідне нас, бо ми поводимося негідно.

Заплющуючи очі, ми вже не бачимо тих, від кого прагнемо заховатись, натомість вслухаємося в себе. У цьому теплому затишному мороці поволі спливають якісь забуті образи, слова, запахи, іноді прикрі, часом дуже приємні, ще з тих часів, коли ми були залежними й блаженними. Але то наші спогади, які нікому не цікаві. Є спогади, котрі не спливають ніколи: вони заблоковані. Це спогади про кривду, образи, які ми комусь заподіяли. Вони не пасують до того іміджу, який ми створили, щоб обдурювати себе та інших людей. Різниця між дорослим і дитиною полягає у тому, що у дорослих є минуле, а у дітей — майбутнє, хоча насправді це лише ілюзія, яка заважає нам відчувати кожну мить нашого існування у Всесвіті, де усе пов’язане між собою: істини, вчинки, думки, події. почуття. Ця мить може навіть убити нас. Нехай вона не настане ніколи, але пам’ятаймо про неї, як про величний акт прозріння нашої свідомости, що ніколи не залишить нас байдужими.

Насильство над дітьми відбувається за зачиненими дверима. Ті двері можуть відчинити лише смерть, або тяжке каліцтво. Тоді нарешті втручаються правосуддя і громадська думка, які досі спали. Кожної хвилини, коли ми розважаємося, працюємо, по очі занурені у власне упорядковане життя, в решті світу, заселеному людьми, кояться страшні злочини, які теж нас стосуються.