Читать «Збігло літо» онлайн - страница 60

— Місток ненадійний, — сказав Саймон. — Я першим піду з рюкзаком.

Слідом за Саймоном Мері й Крішна пройшли половину мосту, де дошки прогнили й вгиналися, одначе витримали їх. Другої половини майже не було, залишилася тільки одна дошка завширшки з п’ять дюймів.

Внизу стрімко бігла вода. Мері глянула вниз і в неї запаморочилася голова.

— Тут мілко, — сказала вона. — Може, краще перейдемо вбрід?

Саймон похитав головою:

— Надто багато мулу. Може засмоктати.

Він легко перейшов на той бік, немов канатоходець, і повернувся, щоб узяти кошика. Ноакс, видно, прокинувся й почав ворушитися.

— Залиште сумку, — сказав Саймон. — Руки ваші повинні бути вільні, щоб ви могли ними балансувати.

Та навіть без ноші переходити було страшно.

— Не дивися вниз, — попередив Саймон, коли Мері ступила на дошку, але не дивитися вона просто не могла. Вона бачила, як біжить вода, і в неї хололо в грудях.

— Я впаду… Саймоне! — злякано крикнула вона, й він одразу підійшов до неї і подав їй руку. Саймон допоміг їй перебратися на той бік і покликав Крішну:

— Іди, не бійся. То тільки дівчата не вміють балансувати.

Вій підморгнув Мері, й вона зрозуміла, що він не насміхається з неї, а тільки хоче підбадьорити Крішну.

Все закінчилося щасливо. Саймон стояв на тому кінці дошки, а Крішна, не відриваючи погляду від його обличчя, йшов просто на нього.

Щасливо діставшись острова, Крішна розплився в усмішці:

— Бачиш, я не боявся, як ти, Мері, йти було зовсім легко.

— Тоді хвалитись нічого, — сказав Саймон. — Якщо було легко, то навіщо хвалитися?

І знову пішов дошкою по сумку. Навіть від самого погляду на нього в Мері запаморочилося в голові. Вона відвернулася і відкрила кошика.

— Поки не випускай його, — сказав Саймон, ставлячи сумку на землю. — Зачекай, поки дістанемося до місця.

— До якого місця?

— Побачиш.

«У Саймона зовсім інший вигляд, — подумала Мері — Стурбованість щезла з лиця, а очі блищать, мов зірки».

— Дивовижне місце, — сказав він. — Потерпи — побачиш.

Саймон був такий збуджений і щасливий, що Мері стало боязко за нього. І поки вони вибиралися нагору, перетинаючи острів, вона мріяла, щоб те місце й справді виявилося таким чудовим, яким він вважав його. Аби не довелося лишень удавати, що воно їй подобається.

Та удавати Мері не довелося. Місце виявилося кращим, ніж вона його собі уявляла. Вони спустилися із порослої мохом кручі й опинилися біля невеличкої бухти, де озеро впадало в печеру. Але яка то була печера! її стіни й стеля були вкриті мільйонами тоненьких кришталевих шипів, які світилися чарівним світлом там, де на них потрапляло сонячне проміння, й так віддзеркалювали рух роди, що, здавалося, самі рухалися та мерехтіли, змінюючи кольори: то вони пурпурові, то рожеві, то золотисті… А якщо піднятися крутими кам’яними уступами з головної печери й пройти звивистими вузькими переходами, то можна потрапити в інші печери й ніші, кожна з яких прикрашена своїм кришталевим узором. То тут, то там звисають грона, схожі на бджолиний рій або на люстру.

— Це грот, — сказав Саймон. — Штучний грот. Його збудували господарі маєтку близько двохсот років тому. Про це я прочитав в одній старій книжці, яку знайшов у крамничці дядька Хорейса. Його скопіювали зі справжнього гроту в Італії.