Читать «Збігло літо» онлайн - страница 51

Як тільки вона дійшла такого висновку, її охопив жах-А що, коли страшні темні двері раптом відчиняться ї хтось вийде й закричить: «А чого це тут дзвониш і турбуєш людей? Немає тут ніяких чорних іммігрантів…»

— Дякую! — гукнула Мері вниз, та, очевидно, ніхто її не почув.

Мері подалася геть, але якийсь дивний страх підстьобнув її і вона кинулася навтікача.

І тоді, коли дві жінки-португалки у підвальній квартирі вирішили, що дівчинка, мабуть, шукає індійського джентльмена з горішнього поверху, Мері вже повернула за ріг і зникла з їхніх очей…

Квартира батьків Мері містилася у великому будинку неподалік від Гайд-парку. Піднявшись на ліфті, Мері дістала ключ, який завжди зберігала в застебнутій на «змійку» кишеньці у своїй сумочці. На якусь мить, перед тим як відчинити двері, її охопило хвилювання: адже вона входить у рідний дім.

Та тільки-но Мері переступила поріг, хвилювання щезло. Приміщення взагалі не було схоже на людське житло. У вузькому коридорі було темно й холодно, пахло чимось солодким і затхлим, ніби сумішшю воску й пилюки.

На килимку валялися листи. Мері поворушила їх ногою — чи немає чогось цікавого? — та листи були в нудних конвертах з адресами, надрукованими на машинці. Проспекти і рахунки, — вирішила вона і раптом ніби почула батьків голос: «Рахунки, рахунки і нічого крім рахунків…»

Цю фразу батько повторював за сніданком майже щоранку. Коли Мері була ще маленька, вона думала, що вони страшенно бідні, а коли підросла, то зрозуміла, що він скаржиться на нестачу грошей тільки для того, аби допекти мамі. А мама, своєю чергою, скаржилася на своє нудне життя, щоб насолити йому. Іноді мама не звертала Уваги на його просторікування й спокійно собі пила каву й читала газету, ніби його і в кімнаті не було, а часом вона спалахувала гнівом і кричала на нього: мовляв, а на що він розраховує? Адже за все треба платити, хіба не так? Тоді батько також починав кричати у відповідь, поки мама вставала й вибігала з кімнати, грюкнувши дверима.

Мері зітхнула. Вона подумала, що й справді їй живеться набагато спокійніше в дідуся і тітки Еліс, та одразу засоромилася цієї думки й зітхнула знову.

Мері відчинила двері вітальні. Штори були опущені, в кімнаті було холодно й похмуро, як і в коридорі. Меблі стояли на своїх місцях, але картини хтось познімав — від них залишилися тільки плями на стінах, — зникли і книги з полиць. Мері здригнулася, але не через те, що їй було холодно. Кімната здавалася порожньою. Вона була схожа на виставочний салон у меблевій крамниці. Ніби ніхто ніколи тут не жив і не буде жити.

З вітальні двері вели до спальні батьків. Ліжко було накрите від пилу простирадлом, а двері шафи розчинені. Мері заглянула в шафу — там було порожньо. Ні одежі, ні взуття…

Затамувавши подих, вона широко розчинила двері своєї кімнати й кілька хвилин стояла нерухомо, роздивляючись. Усе було на своїх місцях, як і в день її від’їзду: кінь-гойдалка, письмовий стіл, книжки, іграшки. Усі ці колись дорогі для неї речі тепер, з якихось незрозумілих причин, здавалися їй чужими. Ніби вони належали комусь іншому. Дівчинці з вигаданої історії.