Читать «Збігло літо» онлайн - страница 46
Ніна Боден
— Він тобі сказав про це?
— Ні, я здогадалася.
— А про що ти здогадалася?
— Це таємниця.
— Я люблю таємниці. — Анна сунула свою теплу пошерхлу ручку в руку Мері.
— І я також, — сказала Поллі.
— Що ж, колись і в нас з вами буде спільна таємниця, — сказала Мері, всміхаючись до Саймона, і раптом чомусь подумала про те, що було б добре, коли б і вона мала дві такі потішні сестрички, яких можна було б дражнити і з якими можна було б мати спільні таємниці. І розповідати їм різні історії…
— Розкажи нам про свою таємницю зараз, — попросила Анна. — Будь ласка, Мері.
— Тільки знай, що ми не любимо розповідей про фей. Ми любимо лише про людей.
— Гаразд, — сказала Мері. — Жила собі дівчинка-сирота. Її тато з мамою загинули в страшній авіаційній катастрофі — від них не залишилося нічого, крім зубів і купки обгорілих кісток, — і вона змушена була перейти жити до свого старенького сліпого діда і жорстокої тітки…
— Тітка була сувора?
— Гірше того. Вона була жорстока. Вона била її і годувала самими недоїдками.
Тремтячим шепотом Мері розповідала їм про синю пляшечку з написом «Отрута», про те, як зла тітка прокрадалася в кімнату сирітки, щоб пересвідчитися, чи та спить, і стежила за нею, коли вона хворіла, сподіваючись, що вона помре, як не дозволяла їй заводити собі друзів відбирала в неї іграшки…
Близнючки слухали, важко дихаючи і не зводячи з неї очей.
— А тоді вона вбила її? — несподівано запитала Поллі. — Та дівчинка вбила свою тітку?
— Я на її місці вбила б, — сказала Анна. — Я її застрелила б. Бах! Бах!
— Ну й кровожерливі! — сказав Саймон, який знову повернувся до крамниці.
— Ні, по-моєму, не вбила. — Мері сподівалася, що Саймон довго не слухатиме її. — Закінчилося тим, що дівчинка втекла туди, де ніхто не міг знайти її. На безлюдний острів чи ще кудись, де вона змогла надійно заховатися.
— А ти збираєшся тікати, сирітко Мері? — запитала Поллі.
— Єдиний, хто зараз тікатиме, це ти, — втрутився Саймон. — Ти знаєш, котра година? Вже близько дванадцятої, і мама чекає нас до недільного обіду. — Він глянув на Мері. — Підеш з нами? Ходімо, якщо ти голодна…
Оскільки Мері сказала йому, що тітка Еліс морить її голодом, відмовлятися було незручно.
— Я повинна бути вдома о пів на другу.
— Тоді все гаразд, устигнеш, — сказав Саймон. — По неділях ми обідаємо рано.
— Біда в тім, що є люди, які люблять вигадувати різні історії, — сказав Саймон, коли вони вже йшли набережною, а близнючки бігли попереду й не могли їх чути.
Мері відчула себе ніяково, але тільки на мить. Він мав на увазі не її, а Крішну. В телефонному довіднику Лондона було дуже багато Пателів, але жоден з них не жив на Бекінгем-пеліс-терас.
— Це ще не означає, що його дядько там не живе, — відповіла Мері. — Може, просто його нема в телефонному довіднику.
— Так, це старий довідник, — погодився Саймон і зітхнув. — Річ у тім, що Бекінгем-пеліс-терас знаходиться в Белгравії, де розміщені всі посольства. Там живуть дуже багаті люди.
— Крішна сказав, що його дядько багатий.
— По-перше, я в це не вірю, — пирхнув Саймон.
— Чому?