Читать «Збігло літо» онлайн - страница 36

— Ну й запах! — пустив шпильку Саймон, коли їй вдалося з другої спроби вилізти на стіну й сісти між ними. — Шкода, що я забув узяти з собою нашатир, — додав він, відмахуючи від себе повітря й удаючи, ніби він непритомніє.

— Дуже дотепно! — похмуро огризнулася Мері, але Крішна розсміявся. Звук був такий дивний і пронизливий, що вони спершу не зрозуміли, що це таке. Тільки тоді, коли побачили, що хлопчик конвульсійно труситься, погойдуючись взад і вперед, і тонко попискує, мов пташеня, вони збагнули, що він сміється.

Десь грюкнули вікном.

— Тс… Злізаймо, — скомандував Саймон.

Він зістрибнув у двір по той бік стіни й простяг руки, щоб допомогти Крішні.

За мить Мері почула, як Саймон хекнув під вагою хлопця. Тоді вона сама зістрибнула, відчувши, як заболіли кісточки в ногах.

Тут також стояли сміттєві баки.

— У твого дядька, видно, дуже багато сміття, — сказала Мері.

— Це його бізнес, — усміхнувся Саймон. — Дивіться під ноги, тут сходи.

Вони спустилися сходами до темної площадки й опинилися перед дверима й забитим дошками вікном. Саймон взявся за дошки й легенько потряс їх.

— Як, на твою думку, хто ти? — запитала Мері. — Тарзан?

— Мою таємницю розкрито, — сказав Саймон і, крекнувши, відірвав дві дошки. Він з усмішкою глянув на Мері й поліз у вікно. За ним вліз усередину Крішна, потім Мері. Там було темно й пахло мишами.

— Де ви? — запитала Мері й, випроставши руки, рушила вперед.

Вона спочатку доторкнулася до піджака Крішни — він уже висох і аж затвердів від солі, — потім до руки Саймона.

— Тебе, звичайно, ми не загубимо. Варто лише потягли носом, — сказав він.

— Замовкни! — крикнула Мері. — Нема тут нічого смішного, щоб повторювати одне й те саме.

Запала тиша.

— Пробач, — сказав він по паузі. — Це моя поганазвичка.

Саймон зітхнув, і Мері здогадалася, що він образився. Може, Саймон просто сором’язливий, подумала вона. Адже люди, які багато жартують, часто бувають сором’язливі.

— А тут вмикається світло? — запитала Мері.

— Електрика тут відключена, але в мене є ліхтарик.

Тоненький, мов олівець, промінь ліхтарика пронизав темряву. Стало видно очі Саймона. Затим він обвів ліхтариком все приміщення, і Мері зойкнула: крім того місця, де вони стояли, вся кімната була завалена статуями оголених дівчат, кам’яних левів, а в одному кутку стояла величезна дерев’яна фігура жінки у барвистих покривалах. Жінка була нахилена вперед із складеними на грудях руками й високо піднятою головою. Очі її дивилися кудись удалину.

— Це все зі старого парусника, — сказав Саймон. Чи то була просто гра світла від ліхтарика, чи, може, сама фігура була так майстерно вирізьблена, та тільки Мері здалося, що золотаве волосся жінки ворушиться від порухів повітря.

— Мені тут не подобається, — сказав Крішна. Його холодна рука доторкнулася до руки Мері. — Я не хочу тут залишатися.

— А ми тебе не тут збираємося залишити. Не в цій кімнаті.

Він повів їх темним коридором, де ще дужче пахло мишами, до іншої кімнати. Вона була напхом напхана різними меблями: столи, стільці, комоди, старі кухонні плити. Лежали тут і бляшані ванни, вщерть заповнені прикрасами з порцеляни. Мері глянула туди, куди посвітив своїм ліхтариком Саймон, і побачила поцяткованих песиків, кухлі, чайники. Усі ці речі були старі і здебільшого побиті.