Читать «Збігло літо» онлайн - страница 17

Мері аж затремтіла від збудження. Вона й сама майже повірила у свою вигадку, тим більше, що в ній була частка правди: минулого тижня вона справді простудилася, і тітка Еліс наказала їй лягти в ліжко. Тітка ще сказала, що в цю пору року простуда часто призводить до запалення легенів.

Годинник у кінці пірсу пробив чверть до першої, і Мері рушила додому. По дорозі вона не переставала розмовляти сама з собою, змальовуючи жахливу картину лихих тітчиних замірів і прикрашаючи її яскравими деталями, аби ця картина здавалася якомога правдивішою. Вона вирішила зробити тітку Еліс батьковою сестрою, а не материною — в такому разі вигадка про успадкування тіткою грошей після смерті Мері звучатиме переконливіше.

На той час, коли, вимивши руки, Мері сиділа за столом, вона була така задоволена своєю вигадкою, що непомітно для себе з’їла величезний обід. Тітка Еліс, яка не переставала хвилюватися цілий ранок, відчула безмежну полегкість на душі. А коли Мері простягла руку із тарілкою по другу порцію рисового пудингу, на тітчиному обличчі з’явився такий щасливий вираз, ніби вона неждано-негадано одержала подарунок. Мері намагалася не дивитися на неї, вона поринула у змалювання її портрета: «Жахлива істота з довгим носом і темними очицями-намистинками». І саме тому лагідне тітчине обличчя, що сяяло від задоволення, трохи збивало її з пантелику. «Звичайно, вона намагається прикидатися доброю, — прошепотіла Мері, — щоб ніхто не міг здогадатися…»

— Ти щось хочеш сказати? — запитав дідусь.

— Ні, дідусю. — Мері глянула на нього невинними очима. Дуже важко розмовляти самій із собою, не ворушачи губами, але їй успішно вдавалося це робити. «Звичайно, дідусь у мене добрий, але він дуже старий і нічого не помічає. До того ж він сліпне й не бачить, коли тітка, наприклад, вибирає з печені найкращі шматки, а мені дає тільки жир і хрящі…»

— Ти впевнена, що нічого не хочеш сказати? — Проникливі дідусеві очі дивилися на неї пильно й здивовано.

— Може, вона засвоїла, що маленьким дівчаткам не слід розмовляти за столом, — знайшлася тітка Еліс.

Мері зміряла її зневажливим поглядом:

— Річ не в тім. Просто я розповідаю собі одну історію.

— Цікаву?

— О, дуже! — Мері ледь стримала сміх. — Можна мені піти погуляти?

Дідусь і тітка всміхнулися одне до одного. Тоді обоє всміхнулися до Мері. Кімната була залита сонячним світлом.

— Звичайно можна, люба. — Тітка була така щаслива від того, що Мері з’їла весь обід, що аж погарнішала. — А що ти збираєшся робити після обіду? Ми можемо піти у парк на прогулянку…

— Я була б дуже рада, — солодким голосом відповіла Мері, бо їй аніскілечки не хотілося йти з тіткою у парк, де гуляли переважно старі леді зі своїми собаками. — Та річ у тім, що я пообіцяла своїм друзям зустрітися з ними на пляжі. Я гралася з ними вранці, й вони сказали, що прийдуть після обіду.