Читать «Збігло літо» онлайн - страница 15

Аннабел захитала головою і побігла до Саймона й Поллі. Мері знала, що вони зараз шепчуться про неї. Вона не переставала кидати камінці, але так і не влучила в бляшанку, бо очі в неї заволокло пеленою. Може, коли вона не помічатиме їх, то вони підуть геть?

Але Саймон підійшов до неї й сказав:

— У мене тут є дещо для тебе. Якщо ти голодна… — він простягнув їй дуже товстий сендвіч, — Сардини. Я купив їх на вечерю, але відкрив бляшанку і зробив сендвіч…

Мері зовсім не хотілося їсти. До того ж вона ненавиділа сардини.

— Пробач, але масла в мене немає, — сказав Саймон, украй засоромившись.

Мері взяла сендвіч. Вона не збиралася його брати, але рука сама потяглася. Мері відкусила шматочок, але їй краще не стало: сендвіч був бридкий, як вона й здогадувалася.

Близнюки також підійшли слідом за Саймоном, стали по обидва боки від нього й задивилися на Мері.

— Ну й манери! — раптом голосно сказала Аннабел із суворими нотками в голосі.

— Тсс… — одразу зашипів на неї Саймон і, повернувшись до сестер, сказав: — Ану йдіть звідси! Швиденько нагору сходами!

Малюки запротестували:

— Вона повинна щось сказати. Ти нам завжди нагадуєш, що слід бути чемними. Так нечесно…

Однак слухняно пішли нагору.

— Пробач, будь ласка, — сказав Саймон, — вони ще маленькі.

— Ні, це моя вина. — Мері проковтнула шматочок сендвіча й покірно додала: — Я повинна була сказати «дякую».

— Ти, мабуть, дуже голодна. Який жах…

У нього був такий стурбований і співчутливий вигляд, що розсміятися у Мері не вистачило духу. Крім того, вона з жахом зрозуміла, що він збирається стояти й дивитися, як вона їсть, ніби це було в зоопарку.

— Я не можу з’їсти все зразу, — сказала вона. — Коли людина по-справжньому голодна, їй треба їсти повільно. Поспішати небезпечно, можна зіпсувати шлунок.

На мить на його обличчя лягла тінь недовіри, відтак воно просіяло і він усміхнувся:

— Гаразд, я не буду дивитися на тебе.

Але він не відійшов. Усмішка його згасла, і він зніяковіло переступав з ноги на ногу. Нарешті Саймон поквапливо заговорив:

— Звичайно, це не моє діло, але скажи, де ти сьогодні збираєшся обідати? Твоя тітка, мабуть, дуже бідна?

— Та ні, не бідна, — не задумуючись, сказала Мері. І, помітивши здивований вираз па його обличчі, поквапливо додала: — Не думай, що вона морить мене голодом. Просто вона… вона не любить мене і через те годує всілякими недоїдками, а вони не завжди смачні.

— А чому вона тебе не любить?

Мері тихо зітхнула. Вона любила вигадувати про себе всілякі небилиці, але їй потрібен був час, щоб обдумати їх як належить, перш ніж донести до людей. Однак Саймон не давав їй на це часу. «Він такий, як І його сестри, — подумала вона, — суне свого носа куди не слід».

Мері мотнула головою:

— Багато знатимеш — швидко постарієш!

Саймон знову почервонів — червонів він напрочуд легко, як сором’язлива дівчинка, подумала Мері, — але відповів спокійно:

— Не хочеш сказати, то й не треба.

І пішов собі геть. Мері дивилася йому вслід і раптом відчула себе зовсім самотньою. Саймон противний хлопець, любить совати носа в чужі справи, але він перший з її ровесників, з яким їй довелося побалакати за останній місяць. Ні дідусь, ні тітка Еліс нікого не знали з місцевих хлопчаків. У дідуся всі приятелі були такі самі старі, як і він, а тітка Еліс через свою сором’язливість ні з ким не знайомилася. Із сусідами вона розмовляла тільки в разі необхідності, а коли йшла вулицею, то здебільшого вдавала, що нікого не помічає.