Читать «1Q84. Книга перша» онлайн - страница 182
Харукі Муракамі
Тенґо мовчки слухав.
— Якщо дозволите скористатися вашою небезпечною метафорою, то, можливо, не тільки Ері, але й ми всі станемо приманкою, — сказав сенсей і, примруживши очі, глянув на Тенґо. — Включно з вами.
— Мене попросили тільки переробити «Повітряну личинку». Так би мовити, відвели мені підсобну технічну роль. Так складалася справа, яку розпочав Комацу-сан.
— Справді.
— Але потроху все начебто змінилося, — сказав Тенґо. — Іншими словами, до первісного плану Комацу-сана ви внесли свої поправки?
— Та ні, я не збирався вносити жодних поправок. Комацу-сан мав свій намір, а я — свій. Але поки що обидва наші наміри збігаються.
— Обидва наміри, ніби осідлавши одного коня, успішно просунули план уперед, чи не так?
— Можливо.
— Двоє людей, що вирушили кожен у своєму напрямі, тимчасово їдуть разом на коні однією дорогою, а що буде потім — невідомо.
— Ви — письменник, а тому досить гарно висловилися.
Тенґо зітхнув.
— Я не думаю, що попереду надзвичайно світла перспектива. Та, в усякому разі, вороття, здається, вже нема.
— А якби й було, то навряд чи вдалося б повернутись на початкову позицію, — уточнив сенсей.
На цьому розмова скінчилася. Тенґо також не мав чого додати.
Ебісуно-сенсей встав першим. Сказав, що повинен зустрітися з кимось недалеко звідси в одній справі. Фукаері залишилася. Якийсь час Тенґо сидів навпроти неї й мовчав.
— Ти не голодна? — запитав він.
— Особливо ні, — відповіла вона.
Оскільки кав'ярня вже була переповнена, то вони обоє майже одночасно вийшли надвір. Якийсь час ішли без жодної мети вулицями Сіндзюку. Була вже майже шоста, і багато людей квапилося до станції. Місто тонуло в сонячному сяйві. Після підвальної кав'ярні воно здавалося навдивовижу штучним.
— Куди тепер поїдеш? — спитав Тенґо.
— Особливо нема куди, — відповіла Фукаері.
— Провести додому? — запитав він. — Тобто до квартири в Сінано? Ти сьогодні там зупинишся?
— Туди не поїду, — відповіла вона.
— Чому?
Фукаері не відповіла.
— Хочеш сказати, ніби тобі здається, що краще туди не їхати? — спитав Тенґо.
Дівчина мовчки кивнула.
Тенґо кортіло запитати, чому вона вважає, що краще туди не їхати, але передчував, що все одно не дістане нормальної відповіді.
— Ну, то повернешся в дім сенсея?
— До Футаматао дуже далеко.
— А ще кудись можеш поїхати?
— Попрошуся до вас, — відповіла вона.
— Може, тобі там не сподобається, — добираючи слова, обережно сказав Тенґо. — Я мешкаю сам у тісній квартирі. Та й Ебісуно-сенсей цього не дозволяє.
— Сенсею байдуже, — відповіла дівчина. І здвигнула плечима. — І мені також.
— А от мені, можливо, не байдуже.
— Чому.
— Одним словом… — почав Тенґо й запнувся. Не міг пригадати, з чого почав. У розмові з Фукаері часто таке траплялося. Умить обривалася нитка думок. Так, ніби раптом зривався вітер і розкидав ноти, потрібні для гри на музичному інструменті.
Фукаері простягла праву руку й, ніби заспокоюючи, легко стиснула його ліву руку.
— Я вас не зовсім добре розумію, — сказала вона.
— Наприклад, що?
— Ми одне ціле.
— Одне ціле? — здивувався Тенґо.
— Разом книжку написали.
Тенґо відчув долонею силу її пальців. Не надмірну, але рівну і впевнену.