Читать «"Грант" викликає Москву» онлайн - страница 56

— Становище складне, — засмучено сказав Шрагін. — Необхідне якесь сміливе рішення, інакше кран може перевернутись. Річ у тім, що вода заповняє тільки одну порожнину трюма. У бригадира є пропозиція трохи відкрити кінгстон з лівого боку і впуском води вирівняти крен, але я на це не можу зважитись, та й не маю права.

— Але ж зараз крен — головна небезпека! — сказав Штуцер, сам ідучи в пастку.

— Безумовно… — підтвердив Шрагін. — І якщо він перевернеться, тоді біда. А якби, вирівнявши крен, ви, маючи, авторитет, домоглися на добу хоча б однієї мотопомпи, все було б гаразд.

— Так і зробимо, — швидко сказав Штуцер. — Наказую вирівняти крен, а завтра буде помпа. — Він подивився на годинника і пішов з крана легкою балетною ходою.

Шрагін розмовляв із Штуцером по-німецькому, і весь цей час Сніжко, нічого не розуміючи, виструнчившись, стояв поряд. Коли Штуцер пішов, Шрагін сказав бригадирові:

— Інженер-капітан Штуцер схвалив вашу пропозицію щодо кінгстона, наказав діяти, а завтра вранці буде помпа.

— Може, почекати, поки одержимо помпу?

— Є наказ інженер-капітана, — сухо сказав Шрагін. — І на вашому місці я не брав би на себе відповідальності змінювати його розпорядження…

Пройшовши півдороги до заводоуправління, Шрагін оглянувся — Сніжко все ще стояв на тому ж місці, біля сходів у трюм крана.

Адмірал Бодеккер не прийняв Шрагіна, він поспішав на якусь нараду. Тільки спитав на ходу:

— Що вирішили з краном?

— Щось там вирішив інженер-капітан Штуцер, — недбало відповів Шрагін.

На мить Бодеккер уповільнив ходу, в його очах майнуло невдоволення, але, на щастя, тільки на мить.

— Я йду, — сказав він, — на моє запитання відповісте завтра вранці. До побачення.

Шрагін потинявся трохи в дирекції і теж пішов. За ворітьми заводу його ждало інше, нелегальне життя…

Хоча Харченко і Федорчук казали Шрагіну, що Сергій Димко з Зіною живуть дружно, добре, він спочатку тривожився. Він пам’ятав Димка по першій розмові, пам’ятав його невпевненість в собі, його суто юнацьку поривчастість, що так прихилила його, і думав, що Сергій легко може потрапити під вплив дружини, і тоді все залежатиме від того, яка вона людина, ця Зіна. Але тривога Шрагіна виявилася марною. Зустрівшись з Сергієм, він з подивом відзначив, як змінився хлопець: став серйозніший, весь якось підтягнувся, навіть говорити почав інакше — скупо й точними словами. Шрагін поздоровив його з одруженням і побажав йому щастя. Димко навіть не усміхнувся, сказав тихо:

— Спасибі, Все тепер стало і складніше, і радісніше.

Шрагін зрозумів, про що він думає, але вирішив викликати його на детальнішу розмову — спитав:

— А чому складніше?

— Я тепер відповідаю і за себе й за неї. І вона — теж.

— А вона розуміє це?

Димко подивився прямо в очі Шрагіну.

— Не турбуйтеся, Ігоре Миколайовичу, прошу вас. Зіна — людина надійна.

— Вона знає про вас усе?

— Так, — твердо відповів Димко і спитав: — А як же їй не знати, коли вона для всіх нас довідки на своїй біржі дістає?.. Рискуючи життям, між іншим…

Справді, Зіна якось одразу ввійшла в справи групи. Вона виявилась дійсно безжурною дівчиною. Але зовсім не легковажною. У неї з’явились сенс і мета життя, і їй не треба було пояснювати, що вона дістала неспокійне щастя. Вона сама сказала Димку: «Ти мене не оберігай, квіточки я розводитиму потім…»