Читать «"Грант" викликає Москву» онлайн - страница 22

— Чому? — спитав Шрагін.

— Та по всьому, — коротко відповів Федорчук і, побачивши, що Шрагін чекає докладнішої відповіді, додав: — Безвідмовний, роботу любить усяку, я ще в школі помітив. Знаєте, є такі люди: пошли їх у пекло печі топити, вони й слова не скажуть, поїдуть у те пекло і топитимуть ті печі. Як робота то робота… Ми й тут тримаємося з ним купи, якщо можна, врахуйте це на майбутнє…

Новим співрозмовником Шрагіна був худорлявий, нервовий хлопець. Він увійшов моряцькою ходою перевальцем, але зразу ж спохватився і пішов рівніше.

— Прибув для розмови, — сказав він жваво і почервонів. Було видно, що він намагається триматися незалежно, і в той же час суто по-хлопчачому боїться справити погане враження.

— Моє прізвище Димко… Сергій Димко… Сергій Миколайович Димко… Це якщо повністю, — говорив він швидко і плутано, прямо дивлячись на Шрагіна, ніби бажаючи знати вже зараз, яке враження справив. Але оскільки Шрагін вичікувально мовчав, хлопець вів далі: — Почав я життя безпритульним… Сиротою лишився. Ну, звичайно, дитбудинок, навчання… Початкове, так би мовити. Там же вступив до комсомолу. За путівкою комсомолу будував Московське метро. Не я один, звичайно, будував. Звідти послали в спецшколу. Вчився нічого. Бувало, звичайно, і зривався. Але коли зайшла мова про створення нашої групи, я визвався першим, вірніше, одним з перших.

— Ви уявляєте собі, чим ми займатимемось?

— Звичайно, уявляю, — впевнено відповів Димко і зараз же виправив себе: — В загальних рисах, звичайно.

— А до чого у вас більше лежить душа?

— Як до чого? — зніяковів Димко.

— До диверсії, розвідки, пропаганди?

— Що накажете, те й робитиму, — випалив Димко, явно уникаючи розмови про майбутню роботу.

«Хлопець ти хороший, — думав про нього Шрагін. — Але навіщо тебе вирішили зробити розвідником, ніхто не знає, а ти сам — тим більше».

— Це моя біда, я не вмію зразу справити хороше враження, — засмучено сказав Димко, ніби розгадавши думки Шрагіна. — І знаєте, це почалося ще в дитбудинку. Але повірте, завжди з часом з’ясовувалось, що я не такий уже й поганий, слово честі. А може, ця моя властивість якось пригодиться? — з надією спитав він.

— Нічого, не боги горшки ліплять. Працюватимемо, — сказав Шрагін.

Очі в Димка радісно спалахнули, і Шрагін подумав, що він зараз скаже щось пишномовне, непотрібне, але Димко промовчав…

Юнак, що прийшов після Димка, був небалакучий, кожне слово доводилось витягати кліщами.

— Ястребов Олексій Васильович, — відрекомендувався він, а потім на всі запитання відповідав лише: «так», «ні», «не знаю». В нього було відкрите, простацьке обличчя, і тільки ясно-сірі очі, якими він втупився у Шрагіна, приховували в собі поки що незбагненну силу характеру. Шрагін терпіти не міг балакучих людей, але, стикаючись з людьми мовчазними, завжди намагався розгадати, чим викликана замкнутість. Далеко не завжди це виявляє характер людини. Зараз він обережно випитував Ястребова про його життя, навчання в спецшколі, про взаємини з товаришами по групі і, чуючи односкладні відповіді, бачив, що не життя зробило цього хлопця таким стриманим. Його біографія була прямою і чистою, як погляд його ясно-сірих очей. Значить, справа в характері, а такий характер для розвідника — найцінніша якість.