Читать «"Грант" викликає Москву» онлайн - страница 19
Василь Іванович Ардаматський
— До зустрічі, товаришу полковник, — сказав Шрагін, міцно стиснувши широку руку Бурміна…
Через годину відбулася його зустріч з учасниками групи.
Готуючись до неї, Шрагін прекрасно розумів, що його розповідь про майбутню роботу буде суто умоглядною, і тепер навіть не пробував вдавати, нібито він знає щось таке, чого не знають його товариші. Найцінніше в цій зустрічі — можливість хоч трохи узнати один одного. Так вийшло, що, може, завтра їм іти разом на смерть, а вони сьогодні тільки вперше побачаться…
— Міцно осісти в місті — наше перше і найважливіше завдання, — сказав він. — Після того, як сюди прийдуть німці, ми щонайменше місяць нічого не робитимемо. Забудьмо, хто ми. Більше того, ми люди поза політикою. Нам все одно: хоч сам чорт біля влади, тільки б ситими бути. Але кожен з нас може опинитися в ситуації, коли корисно стати і співчуваючим новій владі. Та тут небезпечно переграти. Словом, перший місяць — кожен вивчає свої ситуації і виробляє свої позиції. Потім за моїм сигналом вступить у дію відома вам схема зв’язку номер один. А тепер я хочу порозмовляти з кожним з вас окремо…
Розділ 5
Першим до кабінету зайшов високий хлопець з якимось невловним виразом обличчя. Шрагін спочатку не зрозумів, у чім річ, — хлопець явно намагався не показувати йому своїх очей.
— Рубакін, Анатолій Рубакін, — глухим тенорком відрекомендувався хлопець, дивлячись собі під ноги.
— Сідайте, товаришу Рубакін. Мені хотілося б почути, що ви думаєте про майбутню нашу роботу.
— Нічого я не думаю, товаришу майор. — Рубакін перший раз підняв очі на Шрагіна, і з цього моменту на обличчі його появився вираз рішучості. — Робіть зі мною, що хочете, але я не вважаю себе здатним для цієї роботи.
— Боїтеся?
— Так. І вважаю себе не здатним.
Все, що говорив цей юнак, було таким несподіваним, таким неправдоподібним, що Шрагін мовчав, не знаходячи слів.
— Мені здається, що вам краще виявити боягуза тепер, а не пізніше, — рішуче вів далі Рубакін.
— Але про що ж ви думали, коли йшли в спецшколу і збиралися стати чекістом? — спитав нарешті Шрагін.
Рубакін почав з готовністю пояснювати:
— Я після семирічки був шофером, але працював неба гато, мав успіх у самодіяльності, в мене тоді тенор прорізався. Мріяв стати артистом. І раптом мене викликали й сказали: ось тобі почесна путівка в спецшколу, давай виправдуй довір’я, і так далі. Як тут відмовишся, товаришу майор?.
— Чому ж ви нічого не сказали, коли вас включали в групу? — спитав Шрагін.
— Знову побоявся, товаришу майор.
Шрагін довго мовчав, дивлячись у вікно, на безлюдну вулицю.
— Ідіть до підполковника Гамаріна, — врешті сказав він, — хай він включить вас в евакуацію.
— А куди мені з’явитися… там?
— Куди накаже совість. Ідіть… — гидливо і нетерпляче відповів Шрагін, дивлячись на Рубакіна і вже не бачачи його…
До кабінету ввійшов дебелий низькорослий юнак з великою головою, увінчаною копицею каштанового кучерявого чуба. Причинивши за собою двері, він випростався, чітко, по-військовому пройшов до стола, зупинився і голосно відрапортував: