Читать «Будинок на дюнах» онлайн - страница 7

Коли я отак розмірковував, з'явився і другий ліхтар — його ніс матрос, якого я досі не бачив. Він освітлював дорогу до будинку двом особам. Це, безперечно, і були ті гості, задля яких готувалося все в домі. Напруживши зір і слух, я вирішив не пропустити ані найменшої деталі, коли вони проходитимуть близько. Однією з тих двох осіб виявився високий чоловік у дорожньому капелюсі, насунутому на самі очі, у плащі, защібненому на всі ґудзики і з піднятим коміром, щоб не виставляти на видноту обличчя. Оце тільки й можна було сказати про нього, — що він дуже високий, та ще те, що ступав він натужно й важко. Обіч незнайомця, чи то притискаючись до нього, чи підтримуючи його — цього я не міг розгледіти — йшла молода, рослява й струнка жінка. Вона здавалася страшенно блідою, але світло ліхтаря кидало на неї такі миготливі й різкі тіні, що нелегко було виснувати — бридка вона як смертний гріх, а чи прегарна, — хоч саме такою я й спізнав її пізніше.

Вони якраз порівнялися зі мною, коли дівчина щось зауважила — самих слів я не розчув за шумом вітру.

— Тс-с! — озвавсь її супутник, і щось у тоні його голосу вразило мене й настрашило. Мені здалося, що це вигук людини, пройнятої смертельним жахом, — я зроду не чув, щоб отаке коротеньке слівце прозвучало так багатозначно, і ще й досі воно звучить у моїх вухах, коли я, бува, марю серед ночі й повертаюся думками в давні часи. Промовляючи це слово, чоловік обернувся до дівчини, і я встиг помітити густу руду бороду, ніс із явним переломом ще з молодих літ і ясні очі, які світилися сильним збудженням і тривогою.

Та врешті вони обоє пройшли далі, і їх також впустили в дім.

Моряки — поодинці або групами — вернулися на берег. Вітер докинув до мене звук хрипкого голосу, що скомандував: «Відчалюй!» За хвилину показався ще ліхтар. Ішов з ним Нортмор, сам-один.

Моя дружина і я, тобто жінка й чоловік, часто дивувалися, яким це чином людина може бути водночас така приваблива й відразлива, як Нортмор. Він мав поставу витонченого джентльмена, обличчя його свідчило про чіпкий розум і мужність, але досить було приглянутись до нього, навіть у найприязнішому його настрої, як побачиш, що натурою він мов той хижак-рабовласник. Ніколи в житті я не зустрічав людини аж такої запальної і мстивої. Він сполучав у собі жвавість південця з причаєною смертельною ненавистю північанина, і це, як осторога про небезпеку, недвозначно проступало у нього на виду. Собою він був статурний, дужий, рухливий, мав темне волосся й смагляву шкіру, але принадним рисам його обличчя шкодило те, що на ньому часто з'являвся погрозливий вираз.

У цю хвилину він був блідіший, ніж звичайно, — брови стягнені, губи посмикуються, — і ступаючи, раз у раз оглядався, немов побоювався нападу. І все-таки лице його неначе променилося торжеством, як у людини, що багато чого досягла й була вже близько остаточної перемоги.