Читать «Будинок на дюнах» онлайн - страница 13
Роберт Люїс Стівенсон
Вона тільки глянула на мене докірливо.
— Ви і ваш батько… — мовив я далі, але вона не дала мені докінчити.
— Мій батько! А звідки ви знаєте, хто мій батько?
— Я бачив вас двох разом, коли ви висадились на берег, — пояснив я і — не знаю чому, але ця відповідь задовольнила і її, і мене, бо воно ж таки була правда. — Але, — поновив я мову, — вам нема чого мене боятись. У вас, очевидно, є причини зберігати таємницю, то повірте ж мені, що я збережу її так само надійно, як би вона була похована зі мною у Ґреденській драговині. Я довгі роки мало з ким спілкуюся, єдиний мій товариш — кінь, але і його, бідолахи, нема зараз біля мене. Тож ви бачите, що цілком можете здатися на моє мовчання. Тільки скажіть мені правду, люба моя леді, — ви в небезпеці?
— Містер Нортмор каже, що ви порядна людина, — промовила вона, — і я повірила в це, коли вас побачила. Я скажу вам лише одне: ви маєте рацію. Ми в страшній, страшній небезпеці, і ви теж зазнаєте цієї небезпеки, лишаючись тут.
— Он як! — озвавсь я. — То ви чули про мене від Нортмора. І як же він схарактеризував мене?
— Я запитала у нього про вас учора ввечері, — відповіла дівчина. — Я вдала… — вона затнулась на хвильку. — Я вдала, ніби познайомилася з вами колись давно, і говорила вам про нього. Це неправда, але ж я не могла сказати інакше, бо тоді виказала б вас — ви своїм проханням поставили мене в скрутне становище. Але він дуже хвалив вас.
— Якщо так, то… ви дозволите мені запитати у вас одну річ? Ця загроза йде від Нортмора?
— Від містера Нортмора? — скрикнула вона. — О, ні! Це йому самому теж загрожує!
— І ви при цьому пропонуєте мені втекти звідси? — мовив я. — Не надто ж ви високої думки про мене.
— Але навіщо вам лишатись? — спитала вона. — Ви ж не якийсь близький друг наш.
Не знаю, що зі мною сталося цю мить — такого не зазнавав я від самого дитинства, — але мене так образили її слова, що аж защеміло до сліз в очах, хоч я не відводив погляду від дівчини.
— Ні, ні! — швидко додала вона вже інакшим тоном. — Я зовсім не хотіла зробити вам прикрість.
— Це я завдав вам прикрощів, — сказав я і простяг їй руку з таким благальним поглядом, що вона, зворушена, тут-таки простягла мені свою, і то зовсім не формальним жестом. Я хвилинку тримав її долоню й дивився дівчині у вічі. Вона першою вивільнила руку і, забувши про своє прохання й ту обіцянку, яку сподівалася почути від мене, прожогом кинулася геть і навіть не оглянулась. І тоді я зрозумів, що кохаю її, і подумав — думка ця радістю осяяла мені душу, — що й вона вже не байдужа до мене. Опісля безліч разів вона заперечувала це, але щоразу з усмішкою і аж ніяк не серйозно. Що ж до мене, то я певний, що ми не потисли б так щиро одне одному руки, якби вже тоді я не припав їй до серця. Та й, коли вже на те пішло, я не дуже й помилявся, бо, за її власними словами, вона на другий таки день відчула, що кохає мене.
А проте того другого дня ми трималися так, наче між нами не зайшло ніяких змін. Вона підійшла, як і передоднем, до крайлісу і гукнула мене й стала дорікати, чому я не заберуся з Ґредену, а коли побачила, що я затявся на своєму, почала прискіпливо допитуватись, яким чином мене сюди занесло. Я розповів їй, як ціла низка випадкових обставин привела до того, що я виявився свідком їхньої висадки на берег, а залишитись тут я вирішив почасти тому, що зацікавився Нортморовими гістьми, а почасти через спробу господаря будинку на дюнах убити мене. Щодо першого аргументу, то, боюся, я був не зовсім щирий і дав їй наздогад, що вона завоювала моє серце вже з першої хвилини, як я її побачив. Я полегшую душу, зізнаючись у цьому бодай зараз, коли дружину мою вже покликав Господь і вона тепер знає все, як є, знає, що помисли мої були чисті, коли я так вчинив, бо за життя дружини, хоч це часто муляло мені на сумлінні, я таки не зважився вивести її з омани. Навіть манюсінька невизначеність у такому подружжі, яким було наше, скидається на трояндову пелюстку, що позбавляє принцесу сну.