Читать «Люборацькі» онлайн - страница 102

Отак Антосьо ману пускав і камбраттям, і перед урядом, і по селах. Камбраття дивувались, яким побитом він всюди втреться; начальство хропло, пазурі гострило, та не могло нічого вдіяти, бо не вловить; панотці тільки поцмоктували: — От дав бог дитину! От дав бог зятя!… — І звернули до його за проповідями: — вже будьте ласкаві! — просять. — не відкажіться. А я вам гостинчика привезу й могоричу поставлю; на таку-то неділю мені «слово» напишіть. Я й сам міг би, — каже, — та часу нема, ні чорнила; до того таки хіба квиток пишучи до шинкаря, щоб дав горілки на борг, держиш перо в руках, то забув до тристенного, як і сідати за проповідь. То будьте ласкаві!…

— С моим большим удовольствием! — відкаже Антосьо. — Навіть без гостинця.

— То де вже без гостинця! — озветься панотець, — коли хочеш алілуї, то руку вгобзи.

Засміється Антосьо: «го-го-го!» Засміється панотець: «га-га-га!». Як де, то й паніматка підсобля: «ги-ги-ги!». Часом то й панянки: «гм-гм!» І панотець, як у гору впреться, а Антосьо й сяде за роботу, а як коли, то й підсяде до якого з умілих; — напишіть, — попросить, — слово, чи бесіду, чи що, будь ласка! Тут один панотець, добряча душа, просив. І сам, — каже, — і міг би, та часу немає. Будь ласка, напишіть! А я вже могоричу за те на славу!

— Добре! — озветься той. — А ви ж мене возьмете туди з собою?

— С моим большим удовольствием! — відкаже Антосьо. — Я сам хотів не раз уже вас просити, щоб — не угодно ли; та якось то часу не було зайти, бо так коні пришлють, що не встигнеш; або духу не ставало — ану ж, думаю, ще й налає!

— Та за що тут лаяти? Хіба я з тих, що й алгебру вчать? Ні, брате, я не з тих, щоб гриз книжку, як заєць щепи.

Засяде сей на скільки ночів; Антосьо купить свічок, поставить для духу з півока; й проповідь як виросла.

— Ану, горобчику, перепишіть мені оцю штучку, — попросить тоді Антосьо якого ретора. — Я вам тютюну за те.

— А дасте ж? — питає ретор.

— Чому ж би я не дав? — озветься Антосьо. І прийде ретор, пише. Антосьо йому поставить тютюн з коробкою, булку, ковбасу, й на кінці дасть цілого півфунта тютюну, та ще й попросить послухати, як гратимуть.

— Спасибі! — відкаже ретор, позираючи на заробіток. — Як буде треба, то й ще кажіть. — І піде, думаючи: — Ото наслухаюсь музиків!

І всі спокійні: Антосьо чи сяк, чи так, а встатчився в слові; панотець має проповідь, ретор — тютюн, а богослов, що писав, учти жде й діждеться. А там ще й на празник абощо загримить з Антосьом в гості на село. І не нарозказується опісля, які дива там бачив; а панянок яких! чудо-пречудо! Як балака, то наче бісером сипле; співа, як соловейко; хороша, як схід сонця, а добра-добра, як янгол!

— А все-таки нема луччої, ні кращої, як моя Галя! — подума собі Антосьо. — О! моя голубочко! — каже сам до себе, мовби це її голубить…

Невиданське діло, щоб семінарист так довго не забував коханої! І Антосьо само-собою забув би її й тепер, як в реториці забув, якби не надало йому оту молитву видумати: молившись, щораз згадував дівчину і дав серцю волю, — то закохання росло та й росло й годі не знало. Далі спіймав він угрина з картинками й знайшов таку панянку, як Галя — точка в точку, тільки не так убрана. От і купив він її і оправив, і повісив над кроваттю та й лежить, було, дивиться, аж забудеться. Ніхто з камбраття й не завважав, бо Антосьо сам жив; а хто був вхожий до його, то не здогадувався, що воно значить, що Антосьо дивиться-дивиться на картину й кинеться цілувати. А він витер німецький підпис і підписав: «Галя», та й милувався. А ще був тільки філософ. Та не вік дівці дівувати, — пора й перестати, і Антосьові не вік вікувати в філософії.