Читать «Я ще повернусь» онлайн - страница 8

Випили в цілковитій тиші, тільки чулось. як десь на вулиці шелестіли шинами авто.

Було проголошено ще кілька тостів.

Молодші почали виходити. Магнітофон посилав у повітря жваві ритми. Кілька пар уже рухалися посеред вітальні. На дивані сиділи дві літні жінки. Одна казала:

— Яв нього консультувалася. Це людина енциклопедійно грамотна. Таких тепер мало…

Куліш легенько штовхнув Заболотного:

— А наш Ковальський енциклопедійно безграмотний… Таких тепер багато. — його краватка була зсунута, в очах тьмяніла байдужість.

На вулиці яскраво горіли ліхтарі, й з вікна було видно, як навколо них, неначе нічні метелики, мигтять сніжинки. Трохи віддалік голі дерева здавалися чорними тінями, в яких заплуталась темрява.

Куліш знову до Володимира:

— Дивись, він не нагадує тобі лантуха з гарбузами?

На дивані, поряд із двома жінками, вмостився товстий чоловік похилого віку. Він посміхався комусь із танцюючих і легенько в такт притупував ногою.

— З цитатами, — зауважив Іван, щойно підійшовши. — Він захистив кандидатську на цитатництві. Це колись практикувалось. Тепер працює на нашій кафедрі.

— Що він у вас робить? — поцікавився Куліш.

— Трохи читає лекції, трохи керує науковою роботою, а взагалі, як кажуть, стирає протиріччя між розумовою та фізичною працею: мало рухається і ні про що не думає…

Була десята година вечора. Заболотний ішов бульваром і поволі відчував, як зникає сп'яніння. Лави, на котрих іще недавно сиділи закохані, тепер були притрушені товстим шаром пухкого снігу. «Так. Іванові можна позаздрити… Все, як каже Куліш, залежить від щасливого або нещасливого розкладу. майже так само, як у преферансі. В нього шеф досвідчений учений. А що в мене? Навіть прості реактиви, та й ті треба вимінювати». Заболотний пригадав, як блискуче тримався на захисті Іван. Чи й у нього буде такий день, коли він запросить на захист, а потім на бенкет своїх друзів, потелефонує батькові. Щось тепле розлилося всередині. А як радітиме Віта, теща, тесть. Особливо тесть, він не буде верзти зайвого, його спокійний погляд скаже багато більше…

Під ногами уїдливо рипів сніг, ніби знущався з його думок. «Дурень думкою багатіє», — раптом обірвав себе й озирнувся, чи. бува, ніхто не підслуховує. Велетенські шахові дошки-кам'яниці байдуже дивились па нього чорно-жовтими квадратами вікон.

IV

Ішло на дванадцяту. Куліш щойно з'явився.

— Головне, бакалавре, в науковій роботі — то план, — оголосив він. — Без плану людина безпритульна… Ти можеш його й не виконувати, проте мати повинен. До речі, у кого ти брав бланк індивідуального плану?

Заболотний підвів голову від паперів:

— У Ковальського в кабінеті.

За Кулішем грюкнули двері. По хвилі він вернувся, якось дивно посміхаючись: чи то загадково, чи то іронічно. В руках вертів довгого ключа.

— Ходімо на хвилинку, дещо тобі покажу. Заболотного та дивна посмішка насторожила. Він подався слідом.

Куліш зупинився біля кабінету Ковальського, встромив ключ у двері: