Читать «Я ще повернусь» онлайн - страница 31
Віктор Савченко
Частина друга
I
За спиною Заболотного рипнули двері.
— Чому вікно не відчиниш? — Садко Матвійович кинув на стіл течку, підійшов до Володимира.
Садко Седенко був середнього зросту, ходив ледь згорбившись, ніби за плечима ніс важкий рюкзак.
Заболотний прочинив вікно. В кімнату хлюпнуло вранішньою свіжістю.
Садко, кивнувши на Дніпро, сказав:
— А побачив би ти Єнісей… Дика, прямо жахлива краса. Новак почувається там затисненим, приниженим.
— Ну й милувався б тією дикою красою.
Заболотний хоч говорив жартома, все ж у голосі відчувалися ревнощі. Як можна дивитись на Дніпро й думати про щось інше?
— Бачиш, у людини на якомусь відтинку життя настає така ситуація, коли тягне до батьківської оселі, до того місця, де ти народився. Я відчув це у тридцять два, після десяти років блукань по всіх усюдах. — Седенко трохи помовчав. Карі очі гнітилися спомина-ми. — Ось що… — несподівано клацнув кнопками течки, простягнув стосик аркушів. — Два останніх розділи. Деякі зауваження, звісно, додав, але незначні. Отже, доробляй та неси друкарці.
— Дякую, шефе.
— Богові дякуватимеш, коли Ковальський не підкладе тобі свиню на захисті.
Ковальський… Це прізвище каменем шубовснуло в свідомість, скаламутило неначе вже осілі думки… Заболотний поїхав тоді в те невелике містечко, де жив батько. Там здавалося йому все сірим, незначним: і гранітна бруківка, й дво-триповерхові будинки, і наївні гіпсові леви біля входу до міського парку. Він зустрічав своїх однокласників. Вони були при ділі, тиша маленького міста їх не гнітила. При зустрічах називали його шкільним прізвиськом. 1 все ж він був для них чужий. Вони дивилися на нього, як на людину, що десь відірвалася, а тут іще не прижилася. Була гнила погода. Здавалося, всі хмари забрьохані в болоті. Ходив роздвоєний, і те «я», що було тільки за формою Заболотним, кляло безглузде рішення кинути аспірантуру. Мозок вимагав роботи. І це була така гостра потреба, як потреба дихати.
Якось увечері повернувся з роботи батько й побачив зібрані речі. Сірі батькові очі враз ніби вицвіли, а обличчя стало жовто-брунатним, неначе старовинне карбування на бронзі. В глибоких зморшках причаїлася прикрість. Дружина дивилася на нього ніяково, немов завинила Володимирові, бо вона була мачухою.
— Чимось тобі не догодили, сину? — спитав терпким голосом. Батько все розумів.
— …Чого це ти так до вікна прикипів — повернув його до дійсності Садко, позираючи з-під пелехатих брів-стріх.
— Спогади, шефе, дошкуляють.
— Коли людині починають дошкуляти спогади, це поганий знак. Вона старіє.
Седенко скинув куртку, повісив на спинку "тільця. На голові в Садка стовбурчилося цупке сивіюче волосся.
Заболотний переглянув рукопис. Поміток і справді було мало, й він одразу ж почав виправляти. Але спогади не відступали. Давнє стояло поруч.
Садків голос ледь долинув до свідомості:
— Слухай, Володимире, відкіля ти взяв цей експериментальний матеріал?
— А-а, то ще коли в аспірантурі був…
— Тоді ми мусимо брати в співавтори й Ковальського. Адже він був у той час твоїм керівником.