Читать «Я ще повернусь» онлайн - страница 15

Віктор Савченко

«Спробувати відсмоктати воду, але ж це забере багато часу… Все ж залишусь, — вирішив. — До третьої, напевне, відсмокчеться. А завтра — на рентген. Побачимо, що там утворилося…» На мить подумав, що вдома будуть хвилюватися, та цікавість перемогла, й він, діставши з ексикатора образки, почав ставити під ковпак.

— Добрий вечір.

Заболотний озирнувся. На порозі стояв ін-ститутський сторож. Вуса і комір кожуха прикрашено льодовими бурульками.

— Оце оглядав інститут, дивлюся, світиться. Аж не повірив, що в таку годину може ще хтось працювати.

— Проходьте, сідайте. Можете скинути кожуха. Тут тепло.

Сторож розстібнув ґудзики, але кожуха не скинув.

— Старий уже. До тепла тягне… А ваше вікно я примітив. Завжди в ньому світиться. Вже кругом, бува, повимикають, а тут горить, горить…

— Сідайте, — знову запросив старого Володимир.

— Мабуть, шанує вас начальство. Адже мало хто так багато працює.— Старий зручніше вмощувався на стільці.— Юрко Ковальський у вас за начальника?

— Юрій Павлович Ковальський. Ви його знаєте?

— Для вас Юрій Павлович, а для мене він Юрко.

Дід прилаштував ціпок між колінами й почав терти долоні.

— Клятий холод. Не відійду ніяк. Заболотний витяг з шафи колбу зі спиртом.

— То, може, трохи погрієтесь? — підморгнув.

— Трохи можна, — погодився дід, ще дужче розтираючи руки.

— Ось тільки нічим закусити, — сказав Заболотний.

— То не зле, аби водичка була, щоб запити… А собі ж чого не наливаєте?

— Не можна. Мені ще працювати… Дідові щоки розчервонілись. Здавалося, він не такий уже й старий.

— Скільки ж вам років?

— Стільки ж, як і вашому начальникові.

— Гм…

Чоловік на вигляд був старіший від Ковальського принаймні років на десять. Мав густе, вибілене сивиною волосся.

— Так. Ми з Ковальським ровесники. В одному дворі колись жили. Тільки долі наші склались по-різному. Його батько за часів непу тримав галантерейну крамницю, і Юрко мав змогу вчитися. А я на завод пішов, бо треба було матері допомагати. Сім'я в нас чимала, а батько загинув десь на Перекопі… А Юрко хлопець негордий. І підвезе, бувало. Ще ніхто в місті не мав автомобіля, а він їздив на емці. Тепер «Волгу» має. Гарне авто. Береже він його.

— Ви вже, мабуть, на пенсії? — поцікавився Заболотний.

— Давно. З сорока п'яти років. Тросом литку вирвало. Пішов із заводу по інвалідності…— Сторож підвівся й почав застібатись. — Щось довго я патякаю. Спасибі за горюче, синку, за тепло. Тепер можна довго ходити.

— Прошу. Заходьте, як замерзнете… — Заболотний поцокав нігтями по колбі.

Той посміхнувся й вийшов.

Тільки тепер Володимир помітив, що чоловік шкутильгає.

…Минула третя ночі. Вимкнув насос. Стало незвично тихо. Десь у трубах булькала вода та в коридорі турчав трансформатор. Володимир простелив на підлозі дві газети, халати: свій і Куліша, під голови поклав два томи «Хімічної енциклопедії» і вимкнув світло.