Читать «Я ще повернусь» онлайн - страница 11

Простягнув руки до спіралі електроплитки, навіть не одразу відчув задубілими пальцями тепло. Він міркував, що це єдине слушне рішення — інакше й бути не може.

І він працював. Уже через тиждень помітив чималі зрушення. Другу, після літературного огляду, главу майже було закінчено. Куліш, який кілька разів робив спроби нав'язати йому розмову і замовкав, наштовхуючись на мовчання та колючий погляд, якось зауважив із сумною іронією в голосі: «Послухай-но, жокею, у твого коня, здається, наймізерніші шанси дістатися першим фінішу». Заболотний на те не зважив; перед ним стояла ясна мета, а завзятості йому не позичати. Правда, прикро було бачити докір у Вітиних очах, коли він пізно приходив з роботи. Та й у тещі на обличчі вже бракувало того тепла, що було раніше, її все ще муляв той випадок, коли він пізно повернувся з Іванового бенкету.

VI

Була субота.

Віта ловила щонайменший шурхіт за дверима. Ось-ось мав прийти Володимир. Понад чотири місяці вони жили в них — батьки самі запропонували. А чому б і ні? їм вистачає однієї кімнати. Он її подруга, що торік вийшла заміж, ще й досі живе з чоловіком у різних місцях — вона в батьків, він у гуртожитку. Одне до одного в гості ходять… Занепокоєно позирала на годинник: скоро дев'ять, а його все немає. Може, пішов у гуртожиток забрати свої речі, тому й затримується? А вона так поспішала додому. В кінці роботи сиділа в копіювальній, як на шпильках — була певна, що Володимир уже очікує на неї.

Почулося клацання замка. Вона кинулася в сіни. Володимир стояв стомлений, нерішучий, ніби завітав тільки на хвилинку і ждав, поки запросять до господи. Пригорнулась до нього і відчула, що пальто на ньому мокре — надворі йшов сніг.

— Чому так пізно? — запитала стурбовано.

— Робота… — Заболотний скинув пальто, попрямував до софи.

— А я хотіла з тобою в кіно… — Вона сіла поруч і, поклавши руки йому на плечі, зазирнула в очі.— Підемо? На останній сеанс іще встигнемо.

На мить здалося, неначе поряд сидить якась чужа жінка в тоненькій ситцевій сукенці. Сидить і йому, серйозній людині, говорить несерйозні речі.

— Я стомився, Віто, — легенько пригорнув її.—Давай іншим разом. Відсунулась. Очі скривджено спалахнули.

— І так завжди. То тобі немає часу, то ти стомився… — Відвернулася до вікна й напружено стала вдивлятися в темряву. — Як дружина, я маю право на твою увагу?

Заболотний мовчав. «Я ж не гуляю, — майнула думка, — і не пиячу. Про яку увагу йдеться? Що в кіно не ходжу? Так немає ж часу!»

— Залізти в черепашачий панцир і мовчати — це найпростіше. Я питаю, в мене є право на твою увагу? — знову запитала Віта.

— Помовч, — порадив тихо.

Очі її раптом сипнули дрібними синіми іскрами. Вона схопила зі столу тарілку й жбурнула на підлогу.