Читать «Дафніс і Хлоя» онлайн - страница 4

Дафніс і Хлоя пішли разом до гроту німф. Тут хлопець зняв хітон і пастушу торбину й дав їх Хлої, а сам, ставши у воді джерела, вимив волосся й тіло. У нього було буйне чорняве волосся, а тіло так засмагло на сонці, що, здавалося, тінь від волосся падала на нього. Хлоя дивилася на Дафніса, і він здавався їй прекрасним, а що раніше не бачила його таким, подумала, що купіль йому принесла красу. Коли ж дівчина змивала бруд із його плечей, відчула ніжність його шкіри й тут-таки непомітно торкалася своєї, щоб випробувати, чи її тіло делікатніше. По тому — а вже наближався вечір — вони погнали стада додому, і Хлоя нічого так не бажала, як знову глянути на Дафніса, коли він купається.

Наступного дня уже на пасовиську Дафніс, присівши під улюбленим дубом, грав на сирінзі, стежачи водночас за козами, які полягали й начебто слухали його пісні. Хлоя ж присіла біля нього й поглядала на своїх овець, але частіше кидала очима на Дафніса. І знову, коли він грав на сирінзі, здався їй прегарним, і цю красу вона приписала музиці. Отож, коли хлопець закінчив грати, вона взяла сирінгу — з'явилась у неї думка, що, може, і вона стане гак само гарною. Опісля дівчина намовила його, щоб він ще раз скупався, і вона, коли він мився, торкалася до нього, а відійшовши, вихваляла його красу, — ця похвала стала початком кохання. Вона не розуміла, що з нею діється, адже була ще молоденька дівчинка, яка виросла на селі й не чула навіть такого ймення, як Ерот. Туга тривожила її душу: вона не могла стримати сліз і часто говорила про Дафніса. Немилою стала для неї їжа, по ночах не спала, не турбувалась про череду, сміялася або ж плакала, засне й тут-таки зривається зі сну. Личко її то блідло, то вкривалося рум'янцем. Навіть корова не поводиться так, коли її кусають ґедзі. А якось була вона сама й тоді з її вуст вирвалися такі слова: «Ось я хворію, але не знаю, що це хвороба. Відчуваю біль, а рани не бачу. Сумно мені, хоч жодна овечка моя не пропала. Пломінь пече мене, хоч сиджу в густій тіні. Скільки мене колючок кололо, а я не плакала. Скільки бджоли жалили мене, я це переносила, а це, що мучить зараз моє серце, жорстокіше від усього. Дафніс прекрасний, та й квіти чудові, мило виграє його сирінга, та й соловейки чарівно співають, але ні до чого все це. О, хай би я стала його сирінгою, щоб він віддавав мені своє дихання! Хай би я стала кізкою, аби мене пас! О недобра водо! Ти тільки Дафніса зробила гарним, а я дарма купалася. Кінець приходить мені, милі німфи, і ви вже не врятуєте дівчини, що виросла біля вас. Хто вам принесе віночки, коли мене не стане? Хто годуватиме нещасних ягнят? Хто піклуватися буде моїм цвіркуном невгамовним? Його я ледве зловила, щоб він приспівував мені до сну поблизу гроту, а зараз не можу заснути через Дафніса — ні до чого мені його цвірінькання!»