Читать «Архiтектурна фантазiя (на украинском языке)» онлайн - страница 6

- Що за птиця, Адаме? - перепитала Єва. - Птиця лiтає, а ти кажеш ходити.

- Так! - зрадiв Тао - "Птиця" лiтає з орбiти на Земля, апарат. Я - Тао, чому кажеш Адам?

- Бо нас тiльки двоє на всi суходоли. Адам i Єва - перша пара на Землi.

- Єва любить Адам?

- О, так! Вона його любила.

- А ти?

Дiвчина грайливо посварилася пальцем i тiльки усмiхнулася.

Доки вони отак вивчали есперанто, у пiлотськiй кабiнi "Птицi" з динамiка лунали тривожнi заклики:

- Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао...

Наче квилила чайка над розбурханим морем.

Звичайно, Тао вiдчував, що пауза неприпустимо затягнулася, вiн уже двiчi мав зв'язатися iз Стерничим. Але що вдiєш? Ця юна Мати...

- А де людина?

- Осьде коло тебе - я.

- Людина, ще людина, ще... Багато людина! Я лiтав Континенти, бачить нi.

Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: "Цiкавиться людством... А якi, власне, їхнi намiри? Хлопець гарний..." На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос... "Говорить лагiдно, а що в нього на умi? Може, вони замислили колонiзувати Землю... А скромний, обличчя правдиве, чесне... Очi глибокi... Якби вiн... Та, здається, я йому подобаюсь..."

- От ми й прийшли!

Густi сутiнки вже наповнили заростi, i на темному тлi забiлiв округлий кам'яний козирок - наче в землi застряв якийсь мiфiчний велетень i нiяк не може вибратись. Далi, внизу, тьмянiла рiчка, за нею чорною стiною стояв лiс. Пiд козирком, нижче рiвня землi, виднiвся вхiд. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:

- Не ходити! Там лежати звiр!

Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було - генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмi.

Єва побачила двi жарини очей, але не зупинилася. На порозi, поклавши морду на витягнутi лапи, лежав тигр. Дiвчина спокiйно пiдiйшла, нахилилась i погладила його шовковисту шерсть.

- Не бiйся, - обернулась до Тао, - це мiй друг, вiн мене провiдує часто.

Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрiв, вiдстрашувало прибульця. Неконтрольована сила... раптом... Нiзащо не наважився б пiдiйти, коли б не Єва, що гладила звiра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.

- Iди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагiднi, ми людей не чiпаємо!..

Тао пройшов бiля тигра - той блимнув, але не зворухнувся - i опинився у Євиному житлi. Кiмната завалена якимись пожитками, а в бiк рiчки i лiсу зяяв пролом, четвертої стiни, вважай, не було зовсiм.

- У давнину це був гарний будинок, - сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, - колись тут жили люди...

- А де пiшли люди? - аж кинувся Тао. - Мiста зникли... А нашi легенди малюють рясне скупчення...

- Розповiм, я тобi все розповiм. Залишайся тiльки на Землi...

- О, юна Мати!..

- Чого ти звеш мене матiр'ю? Я - дiвчина!

- Це в нас така... така... У нас мало дiвчата.

- Що, матрiархат?

- Не розумiю.

- Матрiархат... ну, це коли мати, жiнка - всьому голова.- Єва поплескала себе по чолу, а в очах так i сяйнуло.

- Всьому голова, так. А на Землi?

- Ну... розповiм... згодом, - ухильно вiдповiла Єва. - А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!