Читать «Зів"ялі квіти викидають» онлайн - страница 24

Сусід праворуч тулиться до мого стегна всім своїм спітнілим від напруги тілом.

А я несподівано розумію, що мені начхати на цю колиску мистецтв. Я хочу додому, у свою вузьку й темну кімнату, котра колись була нашою вбиральнею, хочу в темряву, як збожеволілий од смачних запахів тарган, який несподівано вискочив на середину освітленої кухні й чекає, що на його голову зрушиться удар капця. Із середини зали вугільно-вогняним поглядом на мене дивиться елегантна жінка років від сорока до п’ятдесяти. Вона сидить у колі розкутих людей, чиї богемні обличчя говорять про бурхливе життя. Жінка щось каже, вони відверто розглядають мене. Самими вустами режисер з іншого краю столу благоговійно шепоче до мене: “Жан Кокто... Коко Шанель... Артур Міллер...” У жінки тонкі, гарно окреслені вуста, виразні темні очі. Погляд трохи єхидний і неймовірно гострий. На ній вузька чорна сукня, кілька низок перлів на шиї. Від її погляду моє “голуб’яче” джерсі починає тихо і впевнено здушувати тіло... Я більше не можу терпіти цього погляду! Мені здається, що вона знає про мене все – про вбогу комору, про брязкіт замків посеред ночі, про спів у ресторані й постіль, у якій я в шістнадцять років перетворилася на “велику актрису”, і про те, що я нею стала, незважаючи на цих десятьох монстрів у штатському, котрі не пускають мене до туалету. Я так само прямо дивлюся на неї. І несподівано помічаю в її очах шалене, ні з чим не зрівнянне... співчуття. Я смикаюся, хочу вийти, я більше не можу сидіти серед цих людей. – Ви куди? – питає сусід із лівого боку і лагідно кладе свою солону долоньку на моє зап’ястя. “Хто ти такирі?! – хочеться закричати мені. – Ці діоди дивляться на мене, а не на тебе! Це мої фотографії заполонили перші шпальти газет! Тут розпоряджаюсь я. І я хочу...” О, що я зараз йому відповім! – Посцяти!!! – ядучо-ніжним голосом сичу я, зберігаючи на обличчі “голуб’ячу” посмішку, якої мене навчили. З його рота випадає устриця, щоки червоніють, він хапає повітря ротом. Ще б пак! Він озирається довкола, ніби мене почув увесь зал. Йому нема чого відповісти, він впадає в транс. Я підводжуся й іду через всю залу до вбиральні. Я знаю, що як тільки він отямиться – піде за мною й чекатиме в холі. Але ці дві-три хвилини свободи, поки я прямую крізь захопливі погляди і клацання фотоапаратів – вони мої. Що б я нині розповіла цікавим журналістам, якби хотіла того? Можливо, якщо б мені налили п’ятдесят грамів “Мартелю”, моя розповідь звучала б так (хоча не поручусь, який відсоток у ній був би правдою... Зрештою, нині це не має жодного значення): – Під час урочистого банкету на честь радянських та французьких митців я зайшла до розкішної вбиральні ресторану “Метро- поль”. Треба було поправити зачіску, напудрити носика й поновити аромат парфумів вітчизняного виробництва “Червона Москва”. Були колись такі парфуми в червоній коробочці... Коли носика було припудрено, а совєтські парфуми розповсюдили по цій колисці капіталізму свій патріотичний дух, до вбиральні ввійшла сама Коко Шанель. Дивлячись на мене, вона посміхнулася. Гадаю, що в ту мить їй дуже закортіло затиснути свої тонкі нервові ніздрі обома руками... “У вас занадто сумні очі... Треба радіти життю в будь-якому випадку... Навіть у такому жахливому костюмі!” – раптом сказала вона по-французькому. Мабуть, їй не спало на думку, що молода пролетарська актриса може зрозуміти її слова. Вона промовила це із приязною, світською й трохи знущальною посмішкою. Якби я її не зрозуміла, могла б припустити, що відома ку- тюр’є сказала кілька приємних слів про прем’єру нашого фільму, який щойно подивилася в кінозалі. Данина ввічливості! “Чим вам не подобається моє вбрання?!” – з низин свого максималізму огризнулася я. “Приходьте завтра в мій салон на рю Карбон – підберемо щось гідне вашої краси”, – не виказавши ніякого здивування, сказала мадам Коко. Я почервоніла. Як я могла пояснити, що єдине, що можу зробити в цьому місті, – ось так вийти до туалету. Але ця жінка мала дивовижну здатність розуміти все те, що існувало поза словами. “Вибачте, – сказала вона, – я щось чула про ваш полі- ційний режим...” А тепер нашороште ваші вушка, панове журналісти! Адже далі було найцікавіше. Коко витягла зі свого ридикюль- чика... ножиці. Багато років по тому я дізналася, що вона завжди носила із собою знаряддя своєї праці. “Стій спокійно, дівчинко, зараз зробимо з тебе справжню паризьку кралечку! – сказала вона і легкими рухами, під час яких я чула, як мелодійно брязкають браслети на її руках... вкоротила мою спідницю майже до колін, так само вчинила із масивними полами піджака, а потім охайним напівколом зрізала задушливий комір. Роботу завершила голка, якою Коко на живу нитку й дуже майстерно підшила краї. Цей сон тривав хвилин зо двадцять. Я заніміла. Коко підвела мене до великого люстра. “Геть усе штучне! – сказала вона, прискіпливо розглядаючи плід своєї праці. – Природність та елегантність. Затям: природність і елегантність. Завжди і всюди!” ...Так воно й було, якщо пам’ять мене не зраджує. Ми вийшли з вбиральні разом – Коко розуміла, що на мене чекають неприємності й поквапилася залагодити справу з моїм наглядачем. Нас оточили репортери, й Коко продемонструвала моє нове вбрання, а наші хлопчики в строгих костюмах уже нічого не могли вдіяти. Тільки розгублено посміхалися. Наступного дня Коко вдалося повести мене в “Куполь”... Більше ми ніколи не бачились. Після 53-го – здається, близько шістдесятого року – вона написала мені листа. Тоді їй було сімдесят сім, і вона якимось дивом дізналася, що я реабілітована. Розділ дев’ятий Стефка. Справжнє яйце “...Я хочу жити у світі справжніх чоловіків і жінок! Швидше за все, це означає – “у снігах Кілімандлсаро, де лежить мертвий леопард”, тобто – ніде. У белетристиці, серед героїв Хе- мінгуея, які здатні вільно спілкуватися про все на світі, дивлячись один одному в очі. Не зацькованих, не закомплексованих, здатних на вчинки – не заради ефектного жесту, захвату публіки чи винагороди – а тільки тому, що їм принизливо жити інакше. У такому світі не було б зраджених і скривджених, озлоблених, брехливих, розчарованих. Тому, що їхні думки й бажання збігалися б зі словами і вчинками, а не лягали в потаємні закутки душі важким камінням. Це був би світ справжньої свободи... ” Тепер Стефці було досить легко підхопитися з ліжка о четвертій, ба навіть о третій годині ранку (чи ця година вважалася нічною?). Вона не уявляла, як могла спати до дев’ятої або навіть до одинадцятої. Прокидалася так легко, ніби зовсім не спала, ніби вечірні думки плавно перетікали у вранішні й були такими цікавими, що не можна було марнувати жодної хвилини дорогоцінного часу. Вона пила каву майже в темряві, дивилася, як за вікном бліді зірки повільно тануть у річці полуничного молока, котра розлогими уривчастими хвилями накочується на темне небо. Ніхто й ніколи не змусив би Стефку висунути носа на вулицю раніше, ніж з’явиться сонце! Тепер вона виходила о п’ятій без жодного жалю за теплим ліжком. А сьогодні ще раніше, адже треба було заскочити до найближчої хати у передмісті й купити свіже яйце для Альфреда Вікторовича. А ще вона хотіла особисто вибрати ту доленосну курку – бажано білу в чорну цяточку (або навпаки) – “курочку Рябу”, пра- родительку Всесвіту. Автобус у таку вранішню годину був майже порожній. Вона проїхала свою зупинку – повз Будинок – і вийшла на кінцевій. Розгледілась. Обабіч вулиці в тумані стояли будинки. У який зайти? Краще в перший. Адже якщо доведеться ходити сюди щоранку, треба, щоб це була найближча хата. Поміркувавши таким чином, Стефка вирішила зайти в ту, що височіла над парканом навпроти зупинки. Передмістя ще дрімало чи вдавало, що спить. Стефка стала навшпиньки й зазирнула всередину подвір’я. Будинок був великий, але давньої конструкції – не котедж, не вілла, які заполонили це передмістя. Звичайна побілена сільська хата, охайне подвір’я, телевізійна тарілка-антена на