Читать «Зів"ялі квіти викидають» онлайн - страница 17

Стефка знала, що вона ніколи не виходить ані до кореспондентів, котрі часом навідуються сюди, щоб написати сльозогінний матеріал, ані до інших “данайців”, котрі до свят приносять у притулок свої дари. Отже, Стефка стояла перед фотелем-гойдалкою і мовчала. Пані Поліна поглянула на світлину й посміхнулася:

– Мене бадьорить, коли я дивлюся на неї. Це – як заштрик. Або ляпас: от, здається, вже нічого не відчуваєш, все наче в імлі... А поглянеш туди, на стіну, стрепенешся й думаєш майже з любов’ю: “Дідька лисого! Щоби Едіт Береш не дочекалася некрологу на це стерво і відійшла раніше за якусь Леду?! Дзуськи!” – А хто це – Едіт Береш? – стрепенулася Стефка. І стара, піджавши губи, знову повернулася до вікна й гойднулася в кріслі. Дала зрозуміти, що розмову закінчено. Стефка покрутилася по кімнаті, поялозила ганчіркою там, куди раніше й не заглядала. Ще раз оглянула завмерлу постать у фотелі. Зауважила, що поруччя вкриті зазубринами, тому рукави халата старої актриси добряче подерті. “Завтра принесу нову ізоляційну стрічку...” – вирішила Стефка. Тепер їй подобалося бути доброю. Вона пишалася, що стара заговорила до неї.* І голос її виявився таким самим, який Стефка й уявляла... ...Коли курці відрубають голову, вона ще може бігати подвір’ям. Коли куля чи ніж влучає в серце людини – у першу мить людина не відчуває болю, лише здивування, подібне до захвату. Вона робить глибокий вдих – останній величезний вдих, ніби всотує в себе увесь світ, всі його запахи, звуки й тисячолітній досвід існування, які перетворюються на один гарячий ковток повітря. Цей ковток триває лише одну мить, але в ній збігається минуле й майбутнє, всі печалі й радості, всі молитви, всі барви – настільки яскраві, що ріжуть око своєю незвіданою первісною красою. Усе це й викликає той останній погляд, яким дивляться вбиті. Він ніби промовляє: “Невже світ може бути таким насиченим і красивим? І... невже це кінець?” І світ згасає. Підтверджуючи своїм останнім зблиском: “Так, кінець...” От уже три місяці Стефка жила із саме таким здивованим поглядом. Тому її так вразила природа, яку вона бачила за вікном Будинку. І розмова з Альфредом, і голос пані Поліни. Вона вже без огиди й страху продовжила свій вранішній обхід. Віталася, застеляла ліжка, виносила нічні горшки, розчісувала волосся, щебетала компліменти, допомагала жінкам приколювати брошки, радила, якою помадою краще підфарбувати губи й допомагала чоловікам знайти їхні ціпки, окуляри та капці, розповідала, яку смачну кашу приготував на сніданок кухар... Старі повільною вервечкою почали шаркати коридором до їдальні, віталися одне з одним, підстаркуваті кавалери цілували пань у щічки чи нахилялися, скаржачись на простріли, до їхніх зморшкуватих простягнутих лапок. “Театр тіней! – подумала Стефка й одразу вщипнула себе за щоку (так вона робила з дитинства, коли когось кривдила). – Стоп! Так не можна...” Вона не помітила в черзі за чаєм пані Поліну (і це її не здивувало, адже Стефка звикла, що та ніколи не виходила з кімнати раніше десятої), а також ще одну стару, котра завжди ставала першою – Олю-Офелію. Тобто Ольгу Яківну Сніжко, яку тут лагідно називали різними сценічними іменами залежно від того, яке ім’я вона сама обирала собі зранку. Вчора, наприклад, ця старушенція, кокетливо посміхаючись, розповідала за сніданком, що вона – Офелія. “Сьогодні, мабуть – Дездемона!” – зіронізувала Стефка, знову щипаючи себе за щоку. Відсутність Олі-Офелії занепокоїла її, адже годину тому Стефка особисто переконалася, що старенька тихо й спокійно дихає під своєю ковдрою. Стефка пройшлася коридором і зупинилася біля її дверей. Якщо Офелія знову задрімала – треба розбудити, адже каша захолоне, а чаю може не вистачити – старі поглинали його по дві-три склянки, ще й розносили їх по свої* кімнатах. Стефка прислухалася й тихо прочинила двері: – Ольго Яківно, можна? Ви ще тут? Вона побачила, що Оля-Офелія стоїть перед люстром і намагається зачепити неслухняне пасмо сивого волосся шпилькою з маленькою білою намистинкою на кінці. Пасмо під її неслухняними пальцями зіжмакується й розповзається, як клейке павутиння, тонка кіска закручена абияк – старій важко впоратися з нею. – Давайте я вам допоможу, – запропонувала Стефка, наближаючись. Оля-Офелія слухняно простягнула їй шпильку і витягла з ріденької коси інші. – А я сьогодні бачила таку саму дівчинку, – говорила Офелія, поки Стефка поралася з її гулькою, – дуже схожу на тебе. Тільки біленьку, з білим волоссячком. І малу. – Мама казала, що в дитинстві у мене волосся було зовсім світлим, – промугикала Стефка, тримаючи в губах купу шпильок. – А де ви її бачили? Ольга Яківна ніяково замовкла. – Та... там, на вулиці... – нарешті вимовила вона. – Дивно, – сказала Стефка, – час такий ранній. Звідки вона тут взялася? – Може, чиясь дитина з персоналу – онука чи донечка... Можливо... Ну як? – Стефка закінчила із зачіскою й рухом завзятого перукаря обережно повернула голову Офелії до дзеркала. І тієї ж миті своїм новим загостреним зором у купі світлин побачила зверху знайому фотографію: імпозантний чоловік у метелику з моноклем у лівому оці... Така сама! Хоча, власне, нічого дивного не було, якби ця сама фотографія висіла й у решти мешканців – всі вони, ніби круговою порукою, були пов’язані своїм ілюзорним світом. А цей пан міг бути для них ким завгодно – режисером, директором театру, драматургом, кумиром, яким-небудь гуру на театральному Олімпі! Але інше фото змусило її майже розкрити рота: на ньому була та сама янголоподібна жінка з холодною завивкою та високим хутряним коміром, що огортав її відкриті плечі. Тільки ця світлина була кращою, не такою зіпсованою, як у пані Поліни. Третя фотокартка зображувала цих двох разом. Тільки на ньому був світлий літній костюм, що нагадував піжаму, вовняний кавказький капелюх із бахромою на крисах і в лівому оці не було монокля. Однією рукою він тримав елегантний ціпок, другою притискав до себе цю блондинку в кумедному смугастому купальнику, що нагадував трико. Обоє сміялися. За їхніми спинами височіли пальми... Стефка не боялася Офелії і тому без вагань запитала, вказуючи на світлину з жінкою: – Хто ця гарненька пані? – Справді – гарненька? – жваво відгукнулася Ольга Яківна. – Так, дуже. – Це... – Офелія замріяно посміхнулася, – це – Леда. Леда була гарненькою. – Леда Ніжина? – уточнила Стефка, пригадуючи, як назвала цю жінку пані Поліна. – Так, ніжна Леда, – не розчула її слів старенька. – А це хто? – Стефка вказала на чоловіка з моноклем. – О! – здійняла вгору палець Ольга Яківна, – це велика людина. Геній. Вам соромно його не знати, дитинко. Ви ж, мабуть, читали... Вона назвала відомі романи, за яким було поставлено безліч п’єс та кінофільмів. – О, пробачте, – схаменулася Стефка, – Звісно! Я тільки не могла уявити, що це – саме він! Саме він і – тут. У вас... У цьому притул... тобто, в нашому Будинку! – О, він давно вже там, – Офелія здійняла очі до стелі, – або... деінде... Ми, люди мистецтва, великі грішники. Треба готуватися до всього... І Леди вже немає. Леда померла. Задихнулася у квітах. Молода і вродлива. Лежала у квітах, як у снігах... Романтична смерть, чи не так?.. – Не знаю, – сказала Стефка, уявляючи себе в купі білих квітів, – мабуть, що так... їй було б цікаво ще порозпитувати стареньку. Але вона згадала про захололу кашу й чай, котрий, мабуть, уже розібрали. – Треба йти, – сказала вона, – я проведу вас до їдальні. Ви сьогодні маєте чудовий вигляд! Офелія була вся в білому – світла спідниця, біла блузка, білі перлинки на шпильках у волоссі. “Мабуть, сьогодні вона знову – Офелія”, – подумала Стефка і вирішила це перевірити: – Ви – викапана Офелія! – ніби між іншим зауважила вона. – Не вгадали! – заплескала в долоні Ольга Яківна, і Стефці вже вкотре спало на думку, що старенька все-таки несповна розуму. – Снігуронька – ось хто це! Мезгір кинув Купа- ву заради Снігуроньки! Лель залишив Снігуроньку заради Купави... Не пожалів. А Снігуронька розтанула, як Леда у сніжних квітах. Усе так заплутано в цьому світі... А що сьогодні на сніданок? Пішли хутчіш! Вона накинула на плечі довгу білу шаль і пішла до дверей, не оглядаючись – так, ніби за дверима на неї чекали оплески...