Читать «Глибини» онлайн - страница 12

Волтер, широко роззявивши рота, упіймав губами соску і, пускаючи бульки, став жадібно ковтати молоко.

Лаура засяяла від радості:

— Схоже, минулося.

Вона подякувала за чуйність стюардесі й пані Елліс.

— Аж самій не віриться. Ніби хтось дитя був підмінив.

— Усе буде гаразд, — заспокоювала пані Елліс. — То, либонь, напад повітряної хвороби… Ти нарешті сядеш, Джордже?

Стюардеса всміхнулася:

— Покличте мене, як буде треба.

Лаура ще раз подякувала.

— Коробочка… — почав був мимрити пан Елліс і запнувся.

Яка коробочка? Він не міг пригадати ніякої коробочки.

А втім, одна особа на борту літака стежила за тим, як чорний кубик, проходячи крізь молекули газів, точно дотримував параболічної траєкторії падіння, що її не збивали ні вітер, ні щільність атмосфери.

Кубик летів у крихітне яблучко величезної мішені — на кораловий острівець в океані. Колись у війну тут була злітно-посадочна смуга і казарми. З часом казарми пообвалювалися, смуга майже щезла, атол знову перетворився на пустку.

Кубик влучив у крону пірчастої пальми. Жодна віть не здригнулася. Він пройшов крізь стовбур і поверхню коралової товщі. Пірнув у планету зовсім непомітно — не здійнявши й хмарки куряви.

На глибині двадцяти футів від поверхні кубик знерухомів, зчепившись із атомами породи і анітрохи не втративши при цьому своєї форми.

Ото й усе. Настала ніч, потім день. Періщили дощі, дули вітри, хвилі Тихого океану біло пінилися, розбиваючись об білий кораловий берег. Нічого вартого уваги не сталося.

Нічого й не станеться — ще десять років.

8

— Ми всіх оповістили, — сказав Ган, — що твоя місія пройшла успішно. Тепер тобі б треба відпочити.

— Відпочивати? Тепер? Коли в мене стільки відомостей? Красно дякую, не треба. Після такого завелика втіха.

— Довелося поморочитись? Добувати інформацію без прямого розумового зв’язку?

— Так, — коротко підтвердив Рой.

Ган з делікатності втримався від бажання прослідкувати за ходом Роєвої думки. Натомість поцікавився:

— А що на поверхні?

— Сущий жах. Те, що у глибоку давнину називали «Сонцем», — не що інше, як нестерпно блискуча пляма над головою. Очевидно, воно є джерелом світла, інтенсивність якого час від часу змінюється. Звідси маємо «день» і «ніч». До того ж непередбачувані зміни яскравості.

— Чи не виною тому «хмари»?

— При чому тут «хмари»?

— А згадай прадавній вираз: «Хмари закрили Сонце»

— Хіба? Що ж, цілком правдоподібно.

— Що там ще є?

— Зараз розберемося. Що таке «океан» і «острів», я вже пояснив. «Злива» являє собою насичення атмосфери вологою, що рясно летить згори додолу краплями. «Вітер» — це рух величезних повітряних мас. «Грім» — чи то стихійний статичний розряд в атмосфері, чи то сильний гуркіт від нього. «Град» — це крига, що падає на поверхню.

— Казна-що. Звідки може падати крига? Як? Чому?

— Не маю ані найменшого уявлення. Там усе мінливе. То вітер дме, то зовсім тихо. На одних ділянках поверхні завжди холодно, на інших — завжди тепло, а є й такі, де то стужа, то спека.

— Чудасія, та й годі. Може, ти щось не так зрозумів у думках чужинців?

— Ні, тут сумнівів нема. Все було цілком ясно. І часу, щоб прозондувати їхні химерні уми, я мав удосталь. Більше навіть, ніж треба.